04/27/2026
“У мене була провина вцілілого, бо два моїх побратими загинули. І тоді мій духовний наставник сказав, якщо ти залишився живий, то повинен робити так, щоб це не було даремним”, – ці слова для ветерана Сергія Красноженного стали поштовхом до дій і привели у професію фахівця із супроводу ветеранів.
Нині він працює у Соснівці, що біля Шептицького (Львівщина). Починав у квітні 2025-го року у місцевому “Будинку Воїна” як фахівець супроводу ветеранів, а вже у жовтні став провідним.
Про мотивацію
“Ветеран я ще з часів АТО – ООС. Проходив службу у 2014 році, у складі 80 десантно-штурмової бригади. Тоді отримав поранення, звільнився. Ну і потім в 22-му, з початком повномасштабної, я повернувся на службу, але вже в підрозділ Територіальної оборони. У нашу 103 львівську бригаду. І в листопаді 22-го року я знову отримав поранення. Це якраз був Куп’янський напрямок. Важке поранення, довго проходив реабілітацію.
Коли я вперше почув про професію (тоді провадили експериментальний проєкт “помічник ветерана”), якщо чесно, трохи скептично до того поставився. Але після звільнення з лав ЗСУ – зрозумів, що така професія потрібна, бо стикнувся із тим, що ти повертаєшся, не знаєш куди тобі йти, що тобі робити з тими документами, як пенсію оформити, як оформити групу інвалідності.
Та основною мотивацією для мене стали слова духовного наставника. Коли в мені сиділа “провина вцілілого”, він мені сказав, що якщо я залишився живий, то значить повинен робити так, щоб це не було даремним”, – говорить пан Сергій.
Про принцип “рівний – рівному”
“Я вважаю, що, в першу чергу, фахівець має бути професіоналом. Не завжди принцип “рівний рівному” може спрацьовувати. Безумовно, коли людина професійна, адекватна, принцип “рівний рівному” спрацює. На жаль, не кожен ветеран може цю роботу робити. Хтось може бути не готовий морально до неї. Особисто для мене морально найважче працювати з родинами загиблих і зниклих безвісти.
У цій професії треба бути і психологом, і, певною мірою, юристом, і дипломатом, і комунікатором. Не все можна вирішити «гучним голосом».
Якщо людина йде з метою дійсно допомагати, а не просто чекати дві “есемески” на місяць, аванс і зарплату, то у неї все вийде незалежно від статусу: чи ветеран, чи жінка із родини військового, чи, взагалі, абсолютно не дотична до ветеранського середовища людина. Головне, щоб вона хотіла працювати і розвиватися».
Про професійну буденність
“Я сам родом із Соснівки. Тут же проживаю. Тому мені легше розуміти запити і потреби наших ветеранів та членів їхніх родин, бо я тут досконало знаю всі проблеми і ветеранів, і громади.
На супроводі зараз у мене 70 людей, на оформленні ще троє. Є вже закриті справи.
З одним із ветеранів ми пройшли складний шлях. У нього було захворювання, пов’язане із проходженням військової служби. Ми відновили всі документи, оформили інвалідність. Утім, на жаль, він помер. Тому зараз я супроводжую його маму для того, щоб їй встановили пенсію по втраті годувальника.
А взагалі, роботи вистачає. Це постійна комунікація з військовими частинами, центральними ВЛК, різними інстанціями.
Проходимо великий шлях у роботі з родинами безвісти зниклих.
Звертаються військові, які або на стадії звільнення, або ті, які вже звільнилися. Десь служба цивільно-військового співробітництва працює зразково, а десь не дуже. І починаєш збирати усі необхідні документи”.
Про ветеранську політику
“У мене таке враження, що до 2022-го року питання ветеранської політики взагалі не стояло. У 2014-му, половина 2015-го року ще були Героями, а потім, на жаль, скотилися до АТО-шників. Купа міфів “контужені”, “агресивні”. Дуже упереджене ставлення було. Зараз ніби ситуація міняється, але я сподіваюсь, що такого ставлення вже не буде.
Я розумію, що ветерани різні, бо ми всі різні люди. Але “клеймити” теж не добре. На мою думку, суспільство повинно готуватися до повернення людей з фронту і створювати усі необхідні умови для адаптації».
Про потребу реальної допомоги ветеранам
«Хотілося б аби про ветеранів згадували не тільки у якісь визначені дні: у день Захисника чи День Незалежності. Підтримка має бути постійною. Це стосується і родин загиблих та безвісти зниклих.
А то дуже часто буває – зібрали, поплескали в долоні і на тому все. І він далі лишається сам на сам зі своїми проблемами. А вони ж нікуди не діваються.
Тому, маленьким громадам потрібно створювати ветеранські центри з послугами, підтримувати і співпрацювати із громадським сектором, який працює з ветеранами.
Особливу увагу я б приділив навчанню тих фахівців, які надають послуги. Треба викорінювати оце “радянсько-хамське” ставлення. Прищеплювати повагу. І коли вона відчуватиметься ветераном на різних рівнях, тоді вже можна говорити про якісь зрушення».
Про мрії
«Я б дуже радів, якби у мене не було такої роботи, а у держави – потреби у такій професії. Тому, мрію про якнайскоріше завершення війни».
P.S. Не знаєте, як знайти свого фахівця? Користуйтеся нашою мапою контактів фахівців із супроводу ветеранів