«Не опускайте руки, навіть якщо замість них у вас протези», – Олександр Терещенко

У жовтні 2014 року, під час боїв за Донецький аеропорт, Олександр Терещенко отримав мінно-вибухову травму, внаслідок якої втратив дві руки і отримав поранення ока. Але не втратив свою силу  і надихає інших. Написав книжки «Життя після 16:30»,  Життя після 16:30. Сім років потому», а також має YouTube канал «Я зміг і ти  зможеш».  

• Олександре, чим зараз займаєтеся,  над якими проєктами працюєте?
• Життя кипить. Намагаюся бути незайвим під час цього важкого часу. Займаюсь фондом в Литві, займаємося допомогою Збройним силам і також маємо два проєкти. Один – «Життя після війни» – про соціальну адаптацію ветеранів, які повністю втратили зір. Прагнемо допомогти їм повернутися до повноцінного життя. Другий – «Я зміг і ти зможеш» – це відео поради, як давати собі раду в повсякденному житті після ампутації кінцівок. Цей проєкт я започатковував,  тому що, сам побачив, аналізуючи свій шлях, що зараз живу абсолютно повноцінним життям, вільно подорожую, ходжу в піші подорожі з рюкзаком за плечима і зрозумів, що до багатьох речей я доходив два-три роки, а то й чотири. Я був переконаний, що чогось не можу зробити. А потім хоп, і це в мене вийшло. Тому я зрозумів, що треба ділитися цим, щоби хтось не втрачав час. Бо хтось буде довбати, поки в нього це не вийде, а хтось зрозуміє, що це все не для нього і почнеться депресняк. Тому я хотів започаткувати такий канал, де б не лише я ділився практичними порадами, а не голою мотивацією та лозунгами,  типу: «Давай, вперед, красава, все буде добре! Господь тебе залишив серед живих!» Щоб допомогти як в першу чергу задовольнити свої базові потреби.  

• Чи відрізняється щось у вашому розумінні від тих думок, які були одразу після поранення?
• У  2021 році вийшло доповнення книги, яке називається  «Життя після 16:30. Сім років потому», де я намагався філософствувати над своїм життям. Я тільки утвердився в багатьох речах, що моє життя — це моє життя і ніхто його не може прожити, крім мене. Можу забити на нього, а можу додивитися цей фільм до кінця і намагатися бути щасливим.  Важливо одразу відрубати оце все, що відбулося. Відрубати минуле, не скиглити: «Чому це зі мною? Чого ж я ту гранату взяв не двома пальчиками, а обома руками?». Минуле змінити вже неможливо і треба орієнтуватися на майбутнє. Мені не стає легше чогось досягати. Так не буває, що один раз напружився і все виходить. Ні, в мене постійно все падає в самий непідхолящий момент, доводиться ставати на коліна, зубами підіймати… Проте, озираючись назад, я розумію що моє життя після поранення стало можливо ще більш повноцінним, ніж було до нього. 

•  За 10 років чи залишаються якісь виклики, які не вдається подолати за умови, що ви абсолютно адаптований до самостійного життя? 
• Я дуже боюся того моменту, коли зрозумію, що не хочу нічого досягати, що я вже всього досяг.  Тому у 2023 році я пройшов паломництво, 280 км «Каміно-де-Сантьяго» (Північною Іспанією). Зараз в мене мета пройти французький шлях у 880 км.  Я дуже прагну цього, ставлю собі за мету, що маю це зробити. 

• Про що треба в першу чергу знати рідним близьким, щоб бути підтримкою для людини яка переживає період повернення з війни з травмою?
• Коли я говорю з рідними, зазвичай кажу, що бажано повернутися до тих відносин, які були до поранення. Більшість ветеранів, з ким я спілкуюся, хочуть саме такого відношення не лише від близьких, а всіх інших. Дуже погано коли в сім’ї є не лише гіперопіка, а таке ставлення, як до дитини. І у жодному  разі ніколи не говорити: «Ти цього не зможеш, давай, я зроблю». Це просто вбиває. Навіть якщо це якась достатньо складна справа, варто сказати: «Спробуймо так чи подумаймо, як ти це можеш зробити, чим я можу допомогти».  Часто близькі, дружини, мами вважають, якщо він навчиться все робити сам, то я тоді зайва то я йому вже не потрібна.  Не треба так вважати. Хай я навчуся якомога більше. Коли я захочу, щоб ви мені зварили кави, то я попрошу, але допоможіть мені навчитися зробити це самому. 

• Скільки треба пробувати, щоб вийшли якісь побутові речі?
• Мій тренер з волейболу казав: «Мільйон повторень і твоя подача буде ідеальною».  Звісно, найшвидше дається їсти, бо захочеш жерти, як я кажу, почнеш і мордою їсти, і куксами, і ногою дотягнешся. Я найшвидше до цього пристосувався. Але, до прикладу, чотири роки я був переконаний, що ніколи не закапаю собі очі. На п’ятий рік виявилось, що я можу це зробити і без протеза, і з протезом. Я постійно до когось звертався. Я бороду, вуса ношу, і щоб їх підголити, постійно просив дружину. І лише минулого року, коли її не було, спробував сам. Виявилося, що виходить. Це не питання того, що я довбався, довбався і воно не виходить. Я просто одразу уявив: електрична машинка, мій гачок, воно ніяк не не поєднується.  Більшість цих речей у нас в голові. Ми зразу ставимо собі: місія нездійсненна і ховаємо у далеку шухляду. Це питання дуже індивідуальне. По-перше, наскільки людина хоче здобути ту свободу, якої хоче. Якщо воно не вийшло з десятого разу і ти його відклав, через рік-два спробуй знову але з іншого боку.  

• Чи говорив вам хтось з ветеранів, що ваші поради йому допомогли? 
• Дуже вбиває морально, коли ти маєш когось просити. Для мене це була мука, тому доволилося самому якось вигадувати. Якось мене покликли на такий собі обмін досвідом – приїхали американські люди з ампутаціями обох рук і ділилися досвідом, як, що робити. І я поділився своїм досвідом як сходити в туалет, дати, собі раду навіть без протеза в готелі чи за допомогою душа. І один із наших ветеранів наступного дня прийшов і сказав: «Я сьогодні зробив так, як навчив Саша і в мене все вийшло». Для мене це було дуже приємно, тому що я знаю чого це вартує.

• Що варто  найперше сказати людині, які втратила руки, ще в шпиталі?
• Найгірше – це наша емпатія, коли хтось приходить пустити сльозу. І я завжди кажу: «Якщо ви не можете себе контролювати і прийдете, будете хреститися, плакати, ще щось – це вбиває більше, ніж мені говорять: «Я тебе туди не посилав».  Жодних соплей, сліз. Іноді на мене досі можуть подивиться, сльози пусти, я думаю, що зі мною не так. Тому я, коли приходжу, абсолютно спокійно розмовляю про те, хто чого навчився, чи є фантомні болі, як усе заживає, про якісь практичні речі. Ми ж не народилися з досвідом жити без рук. Про протези розповідають купу різних міфів, і у людини потім завищені очікування, що в неї це буде фактично жива рука. Краще одразу розповісти про реалії.

Мене постійно тримає те, що колись мама загиблого хлопця підійшла до мене і сказала:  «А мій хоч би таким повернувся». Розумію, що я щаслива людина і мої близькі щасливі, тому треба підходити до цього з такого боку. 

• Як реагувати на жалість в очах людей, сльози?
• Я реагую вже нормально. За 11 років в мене вже не лишилося тригерів. Якщо хтось мене хрестить, пхає гроші в кишеню чи ще щось, проте, я розумію, що з пораненням дозволяю собі фізично більше, ніж вони з руками і ногами. Так само хлопці, які спортом займаються з ампутаціями – вони фору дадуть будь-кому. Тому я намагаюся не звертати на це увагу. Хоча іноді це складно, коли їдеш в метро чи в потязі і хтось на тебе так дивиться, як на марсіанів, я просто відвертаюся і не дивлюся. Але жалісливими поглядами люди мене постійно відкидають назад. Зрозумійте, що людина вижила, має протези чи на кріслі колісному, не треба лізти до неї. Співчуття, сльози, соплі – це найгірше, що ви можете зробити для цієї людини. Намагайтеся таки сконцентруватись на тому, що я живий і порадійте за мене, що моя сім’я мене має і просто дайте мені спокій. Друга історія – це нав’язлива допомога. Достатньо людині сказати: «Друже, якщо треба буде допомога, я поряд», але якщо я не виказую ніякої розгубленості, якщо я нормально себе відчуваю, не треба до мене бігти. 

Тим більше зараз на вулиці ж навіть не видно ветеран я чи втратив руки на виробництві, в мене ж немає на лобі посвідчення УБД і я не по формі. Йдеться про відношення до будь-якої людини з інвалідністю. Це моя особливість.  Є карі очі, є блакитні, є люди які не носять зачіску. А в мене гачок і все. 

Через навʼязану емпатію в людини може трапитися депресія. Ти пожалів її, поїхав додому, а він вирішив, що це для нього кінець історії.  Не треба зайвих соплей.

• Чи бачите ви зміни в суспільстві, чи ми вчимося ми сприймати один одного різними?
• Вважаю, що саме через ветеранів з інвалідністю це суспільство швидше рухається. Тому що, людина, яка втратила на війні руки, не готова приймати обмеження, які є в суспільстві. Ось спробуй мені доведи, що мені туди не можна чи то не для мене, чи цього мені не можна. А люди які від народження мають інвалідність, звикли, що в них є коло, за межі якого їм не бажано йти. Тому, вважаю, що ми своєю присутністю змінюємо суспільство. Адже неможливо створити якусь окрему екосистему, інклюзивну лише для ветеранів з інвалідністю. 

• Як щодо коректної комунікації і називання речей своїми іменами: людина з інвалідністю, крісло колісне…
• Коли публічно говорять неправильно, я намагаюся непублічно підійти до людини і сказати: «Друже чи пані, так не варто говорити». Коли говорять «інвалід», ніби в людини немає інших переваг.

Я до поранення вважав себе людиною дуже емпатичною, завжди допомагав людині з інвалідністю, коли це було треба. Але тільки коли я сам втратив руки, з жахом подивився, наскільки життя таких людей жахливе у всьому. І лише і тоді я почав звертати увагу на те, як правильно казати.

• Якщо говорити ще про інклюзивність і безбар’єрність, ми зазвичай зауважуємо про доступність міста для людей на кріслах колісних. А чи є для людей, які втратили руки, якісь речі в питанні безбар’єрності, які варто було би покращити?
• Я помітив, що про нас, людей, які втратили руки, дуже мало в питаннях інклюзивності. Коли я подорожував Європою, мені так з гордістю завжди показували там туалет, душову для людини з інвалідністю, але там все для людини яка на кріслі колісному. Я намагаюсь спокійно до цього ставитися. Але найгірше – це круглі дверні ручки чи конусні, які дуже складно захопити протезом, які вислизають. Це мене бісить. Ну, чому не можна зробити звичайну ручку, яку можна просто опустити і відкрити. Або ці всі замикання в туалеті – часом бувають дуже складні або сенсорні… Або в душовій кабіні, наприклад, перемикання душу – це найскладніша історія, тому що той пиптик, який треба підтягти вгору, нічим підняти. Іноді мені доводиться зубами його перемикати. Люди думають: «Ну коли там до нас приїде людина без рук». Так само багато питань і щодо людей із втратою зору. У нас же ж не так багато доріжок із тактильної плитки, хоча вона не набагато дорожче коштує. Суспільство треба міняти.