03/22/2026
Юлія Толмачова про роботу Житомирського «Дому Ветерана»
Ще у 2014 році Юлію Толмачову попросили зʼїздити з волонтерською роботою на схід. І коли вона після тієї поїздки вирішила, що начебто виконала свою місію, їй «нарізали» нових задач.
– Я вперше чую такі слова — спробувала вона заперечити військовим, щоб зі спокійною душею повернутися до своєї роботи з онкохворими дітьми.
– Google у допомогу, — тільки й відповіли ті.
Відтоді жінка постійно займається волонтерством та постійно їздить на фронт до підрозділів. А також із 2018 року Юлія очолює Громадську спілку “ДІМ ВЕТЕРАНА” у Житомирі.
Розкажи, відколи існує ветеранський простір в Житомирі?
Ветеранський простір, наш «Дім Ветерана», відкрився в кінці 2018 року. Це був, по суті, перший ветеранський простір в Україні, який започаткували завдяки зусиллям Оксани Коляди. Вона допомогла «вибити» місце, яке зараз знаходиться при реабілітаційному центрі, центрі вертебрології. І працює «Дім ветерана» завдяки Коляді. А я його очолюю з моменту відкриття.
Але ти ж весь час на фронті, їздиш з 2014 року постійно. Як ти поєднуєш цю роботу?
Я знаходжу час на все. «Дім Ветерана» — це моє дітище. Хоча траплялися моменти, коли я хотіла все кинути. Та в нас була прекрасна команда, — психологиня Наталя Харитонова, юрист Сергій Дубок… Але коли почалось повномасштабне вторгнення росіян, все змінилося.
Я зрозуміла, що простір має працювати постійно, тому що будуть повертатися люди після поранення. В реабілітаційний центр почало потрапляти дуже багато ветеранів з ампутаціями. Вони приходили й до нас. Простір мав постійно працювати. Але, оскільки я постійно їжджу на фронт, дуже довго намагалася перетворити заклад у комунальний. Натомість обласна рада створила Центр допомоги ветеранам і членам їхніх сімей. У «Домі Ветерана» наразі ж працює два психолога, юрист і я. Люди, яких ми долучаємо і всі наші працівники — з родин військових.
Наразі ми дуже потребуємо комунікаційника, хоча би одного чи двох фахівців із супроводу ветеранів та членів їхніх сімей.
На чому ви найбільше акцентуєте свою діяльність?
Потреби ветеранів, які звертаються до нас, не відрізняються від потреб тих, хто приходить до інших ветеранських просторів.
Ми навіть створили мобільну групу, і хоча вона не фінансується, ми самі їздимо на власному транспорті по області. У нас є хороші показники допомоги ветеранам у скрутних ситуаціях. Ми допомагали і рятували людей із залежностями, із суїцидальними намірами. Дуже багато роботи проводиться із родинами безвісти зниклих. Я часто буваю на фронті, спілкуюся з хлопцями, які були на позиціях разом з тим, хто зник безвісти. Вони можуть зі мною ділитися певною інформацією. Також спілкуюся з офіцерами, командирами, з «СІМІКами». Це просто розмови, які допомагають у веденні цих справ.
Я не маю права сповістити рідних чи загинув їхній рідний, чи потрапив у полон, але в мене є невеличка база, куди я вношу собі те, що вдається дізнатися від побратимів. Я знаю, як спілкуватися з мамою, яка шукає безвісти зниклого сина. Розумію, як працює дана надія, тому обережно підбираю слова.
Ми супроводжуємо поранених. Я спілкуюся у шпиталях, вирішую щодо закордонної реабілітації наших поранених. У нас була історія одного з наших воїнів, який втратив у боях ногу і руку — висока ампутація. На другу ногу неправильно поставили імплант, він не прижився. Була загроза ампутації другої ноги. А в цього чоловіка пʼятеро дітей. Я дуже хотіла йому допомогти. Завдяки простору Next Step ми відправили його в США на лікування і протезування. Наразі чоловіку зберегли ногу, поставили постійний імплант, протезують.
Також ми проводимо дуже класну літню реабілітацію на човнах-драконах, куди приходять не тільки ветерани, не тільки діючі військовослужбовці, які перебувають у відпустці. Вони приводять сім’ї, дітей. Це дуже надихаючий час. Ця вся історія розпочинається з кінця березня, коли хороша погода, і триває аж до кінця жовтня.
Окрім того, ми проводимо заняття з арттерапії. Також ходимо у школи, проводимо військово-патріотичне виховання. Приходять до дітей ветерани, розказують про свою службу, волонтери – про свою роботу. Мені це дуже подобається, це потріне. Дітям потрібно про все розповідати.
А те, що ти, Юлія Толмачова, відома в волонтерських і військових колах, тобі допомагає?
Трохи так. Кажуть, що це викликає довіру. Наприклад, це викликає довіру в американців, з якими ми провели ярмарок, де продавали картини, намальовані пораненими хлопцями під час занять з арттерапії. Вторгували 33 тисячі доларів. За своїми законами американці забрали 25%, тож, 21 тисячу віддали нам. Ми придбали в Німеччині велику машину-холодильник, щоб перевозити загиблих «На щиті». Ми їх будемо забирати з фронту і везти додому, на Житомирщину, для поховання. Також купили військовим зарядні станції на ці кошти.
Яким проєктом ти пишаєшся найбільше?
Була одна історія. До нас потрапив хлопчина, йому тоді було 23 чи 24 роки. Він мав дві спроби суїциду, вживав алкоголь. Це все через те, що мав важке поранення, через яке отримав першу групу інвалідності — у нього велика пластина в голові, він був практично паралізованим. З ним почала працювати наша психологиня. Мені дуже шкода було на нього дивитися. Я звʼязалася з його бригадою, де мені розповіли, що він служив розвідником, воював добре. Отже, я вирішила, що він не втрачений. І сказала йому: «В тебе є два шляхи: або ти закінчиш життя самогубством, або я тебе спробую витягнути». Зібрала кошти на реабілітацію для нього в Модричах. Після першого відвідування в нього відбулося покращення стану. Потім я збирала кошти на ще один етап реабілітації. Модричі — не дешеве місце. Зрештою, він ходить своїми ногами, кинув пити. Також отримав компенсацію за житло. Зустрів жінку, з якою створив стосунки. Насправді, в нього було складне дитинство, йому не приділяли уваги. А на війну він пішов добровольцем, захищати нас всіх. Ми не маємо права кидати таких людей.
Я постійно думаю про те, що з ним було б, якби ми не поїхали своєю мобільною групою в те село, якби не зустрілися з ним, якби наша психологиня не почала з ним працювати. Він двічі пробував звести рахунки з життям… Зараз він хоче приїздити до Житомира на наші заняття з арттерапії, хоче малювати. Ми продовжуємо йому допомагати з реабілітаційним центром.
Про що ти найбільше мрієш для свого простору?
Про стале фінансування, адже дуже важко працювати без фінансування, без підтримки, без грантів. Минулий рік ми працювали без грантів взагалі. Хочеться не вбивати власну машину на поздки мобільної групи, а щоб з цим хтось допомагав, або навіть з паливом. Хочеться не випрошувати кошти. Я не бачу в цьому приниження, але було б добре, якби не доводилося. Ми працюємо, кожен робить свою справу. І найголовніше те, що ми всі любимо те, що робимо, допомагаємо ветеранам.
Наскільки втомлює така робота, коли потребуючих багато, а за можливості потрібно просити?
Чесно кажучи, я не відчуваю втоми від цього. Колись, ще в 2014 році, коли я вперше поїхала на фронт, мене вразили ті хлопці, які тоді в спортивних штанах і капцях воювали. Вони ж мене й мотивували. Коли я почала їздити постійно до них, припинила думати про свою хворобу, припинила себе жаліти. Потрапляння під обстріл, поранені хлопці, які помирали при мені — це все в памʼяті і дає мені сили не зупинятися. Мені дуже хочеться не їздити на фронт, хочеться, щоб війна завершилася і працювати саме з ветеранами.