04/16/2026
В Україні пам’ять про загиблих військових дедалі частіше стає не лише символічною, а й дієвою — через ініціативи, спільні практики і щоденні жести, які підтримують зв’язок із тими, кого втратили.
На його честь у різних містах, навіть за кордоном, відбуваються заходи пам’яті — хвилини мовчання, донації крові, зустрічі. Це ті формати, які, за словами його дружини Ольги Коновал, були близькі самому Сергію.
Після загибелі чоловіка Ольга ініціювала щоденну хвилину мовчання о 9:00, до якої долучаються школи, установи та громади. Продовжує розвивати ветеранський простір, який створював Сергій, і працює над тим, щоб пам’ять про нього була живою — у середовищі, яке він будував.
Окремим напрямком став освітній проєкт на його честь. Сьогодні в його межах стипендіями підтримують студентів Тернопільського національного медичного університету, де навчався Сергій, а також учнів шкіл №19, 21 і 28 та учасників тернопільського осередку Пласту. У школах відзначають тих, хто поєднує навчання, спорт і громадську активність. В університеті — студентів, які волонтерять, реалізовують проєкти та представляють Україну на міжнародному рівні.
Також у пам’ять про «Норда» з’являються нові ініціативи — від ветеранських проєктів до виробництва дронів.
Цей допис — частина загального погляду на те, як в Україні вшановують пам’ять полеглих військових. Ми зібрали приклади з різних міст, де ветеранські простори, які входять до Коаліції, разом із громадами шукають свої форми пам’яті — живі, дієві, неформальні. І досвід Тернополя, зокрема вшанування пам’яті Сергія Коновала, не лише про одну історію, а про підхід міста до пам’яті загалом — як її можна продовжувати через дії, ініціативи і спільну відповідальність за тих, хто віддав життя за країну.
Представники Центру відвідують кожне поховання, несучи від міста корзини з квітами. До річниць загибелі про кожного захисника згадують публічно — інформацію поширюють на сторінках Сумської міської ради та ветеранського простору в соцмережах.
У місті також з’являються бігборди та сітілайти з історіями полеглих — щоб їхні імена залишалися видимими в міському просторі.
До 2026 року до кожної річниці загибелі захисників на кладовище приносили букети гвоздик — як знак пам’яті і вдячності.
Окремим місцем вшанування стала Алея пам’яті в центрі Сум — простір із кубами, на яких розміщені фотографії загиблих. Це пам’ять, яка не обмежується датами — вона вписана в життя міста.
В Одесі пам’ять про загиблих захисників — це щоденна присутність і спільна дія.
Щоранку о 9:00 команда простору виходить на вулицю, щоб долучитися до загальнонаціональної хвилини мовчання. З банерами вони перекривають рух і на хвилину зупиняється все. До ініціативи приєднуються сусіди, установи, перехожі з гучномовцями і прапорами. Це стає спільною звичкою — пам’ятати.
Окрема ініціатива — «Дзвін пам’яті». В останній день кожного місяця на меморіалі в центрі міста поіменно зачитують усіх загиблих захисників Одещини за цей місяць — від 2014 року до сьогодні.
«Лише за березень ми зачитали майже 500 прізвищ — і кожне супроводжувалося ударом у дзвін», — говорять у просторі.
Це тривалий, непростий процес, до якого долучаються родини загиблих, громадські організації, представники влади. Пам’ять тут звучить в іменах.
Ще один напрямок — зміна міського простору. За участі команди перейменовують вулиці на честь загиблих героїв сучасної російсько-української війни та тих, хто в різні періоди боровся за Україну.
«Наразі у Хмельницькій громаді — понад 800 родин, які чекають своїх рідних із полону або з невідомості. Робота над Алеєю надії триває. Організатори продовжують збирати інформацію та формувати нові конструкції для розміщення портретів», — зауважують у Ветеранському просторі.
Директорка Ветеранського простору Хмельницької міської ради Катерина Луцик підкреслила, що такі ініціативи змінюють саме ставлення суспільства до пам’яті та відповідальності:
«Ще два роки тому ми виходили з картонками на хвилину мовчання і зупиняли людей. Сьогодні місто зупиняється саме. Це зміна, яку ми разом творимо. Ми нагадуємо кожному, якою ціною живемо. І як ветеранський простір ми завжди поруч — як точка опори. Ми чекаємо разом. І будемо чекати, поки не дочекаємося всіх. Поки ми чекаємо — ми стоїмо. Поки стоїмо — ми боремось. І поки боремось — нас не зламати».
Також щопʼятниці з 12:00 до 13:00 у центрі Хмельницького проходять акції «Поверніть Герої з полону. Знайдіть безвісти зниклих». Вже провели 192 акціі/тижні. За таким прикладом подібні акції проводяться в громадах області.
«Окрім того, декілька разів на рік проводимо автопробіги на підтримку полонених та зниклих безвісти. І виходимо підтримати “шлях Героя”», — говорять у просторі.
Чорно-сині стрічки — символ родин безвісти зниклих. Їх роздають у місті, ними прикрашають дерева, і в натовпі можна впізнати “своїх” — тих, хто живе в цьому підвішеному стані між небом і землею.
Це — великі банери й стенди з фотографіями і короткими історіями загиблих. Люди зупиняються, читають, стоять мовчки… Бо за кожним фото життя, яке не можна звести до кількох слів.
І це — кортежі «На щиті», які колись давно організували у “Будинку Ветеранів”. Зупиняється транспорт, люди виходять на вулиці, стають на коліна, тримають прапори. І неважливо, чи це день, чи ніч — хтось усе одно вийде.
Все почалося з посту в ФБ і чату в телеграмі, де проходить оповіщення про рух колонни. І за понад чотири роки повномасштабної війни і місто, і область привчилися зустрічати полеглих героїв гідно. Також, важливим є те, що родини не залишаються сам на сам із втратою. Організацію поховань повністю бере на себе місто — від першого до останнього кроку. Родину не змушують вирішувати складні питання, коли вона в скорботі. Її підтримують і супроводжують.