08/08/2025
Це, напевно, один із важливих меседжів, який ми почули від фахівця із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб.
Коли ви чуєте про 100, 200 чи 300 кейсів у супроводі, то знайте, що за кожним стоїть Людина. І вирішити її питання будь якої складності – це і є те, заради чого майже рік назад запускалася в Україні ця професія.
Сьогодні ми говоримо із Людмилою Колісниченко. Вона майже першопрохідець у цій професії, адже в посаді із листопада 2024 року. У 2014-му році пані Людмила втратила дім у Первомайську, що на Луганщині, коли росіяни окупували їхнє місто.
Вона – ветеранка, адже певний час проходила службу у батальйоні “Донбас”. Також вона дружина нині уже ветерана, який втратив кінцівку після поранення. Має двох доньок 14 і 8 років. Проживає у Лозовій на Харківщині, там же у громаді працює фахівцем із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб.
“У мене чимало вирішених проблемних питань ветеранів. І це для мене головне”, – Людмила Колісниченко.
Історія 1. “Якщо ви фахівець із супроводу ветеранів, допоможіть отримати лікування”
“У супроводі є боєць з важким пораненням. Йому на війні зачепило і руки, і ноги, і голову. Якось він просто прийшов поспілкуватися і дізнатися чим займаємось і чим можемо йому допомогти. Ми почали з ним працювати. У нього були складні поранення. Він звертався у наші місцеві медичні заклади і йому сказали, що такої складності лікування не можуть робити.
Я почала спілкуватися з лікарями і нам вдалося відправити його на лікування за кордон, де він отримав усю необхідну допомогу. Нині він уже може ходити вільно, без милиць.
Історія 2. “За що я воював, якщо мені не можуть допомогти?”
Ветеран з першою групою інвалідності. Потребує складного лікування. У нашій громаді такого не роблять. Домовились із медичним закладом в обласному центрі. Він поїхав туди. Під час прийому, лікар повідомив, що це дороговартісне лікування, яке коштує 1 мільйон гривень, це зі слів ветерана. Звісно, що у нього таких грошей немає. Він у розпачі повернувся додому. Прийшов і каже: “Я не знаю де такі гроші брати”, “Не треба нічого збирати. Буду інвалідом на все життя”. “За що я воював, якщо мені не можуть допомогти?”. Звісно, я не могла не втрутитися у цю ситуацію. Почали розбиратися. Я обдзвонила усіх, кого можливо. У цьому медичному закладі відреагували. Провели службове розслідування. В результаті, цей лікар, який начебто говорив про гроші, був звільнений (хоча ми цього не прагнули), а нашому ветеранові вже розписали план лікування – він буде у чотири етапи, перший з яких вже відбувся. Людина отримала те, що не могла отримати декілька років.
Історія 3. “Вибачте, що так вийшло.”
Хлопець отримав важке поранення з ампутацією кінцівки. І він на час лікування і реабілітації повинен був отримувати додаткову винагороду і грошове забезпечення з військової частини, де проходив службу. А йому їх не виплачували. І коли він звернувся до військової частини, йому сказали, що тільки через суд.
Уявіть, у людини пожиттєва друга група інвалідності і призначена пенсія 13 000 грн. І така невелика пенсія, бо виплат не було. Я звернулася у пенсійний фонд, бо думала, що пенсійний фонд неправильно нарахував. Вони мені пояснили, що потрібно звернути увагу на грошові документи з місця служби хлопця. Я знову звертаюсь до військової частини – нас знову відправили у суд.
Мені, як ветеранці, стало дуже образливо. Чому людина має щось доводити. Це несправедливо по відношенню до захисників і захисника. Я вирішила написати у чат Ірини Верещук, де залучено багато різних структур, і попросити допомоги ще там. Описала всю ситуацію. Питання дуже швидко вирішилось. “Вибачте, так вийшло”, – сказали нам із частини.
Ці три історії – маленький відсоток того, що доводиться вирішувати фахівчині щодня. У неї в супроводі більше 100 заяв, це десь 300 людей, якщо рахувати ветерана з родиною. Найбільше запитів на лікування. Далі – юридичні питання.
“Коли мені кажуть, хочу лікуватися, я одразу питаю, що ти для цього зробив? Одного бажання замало. Ми починаємо з’ясовувати всі деталі. Я завжди з лікарями на зв’язку. Уточнюю, чи можуть, наприклад, призначити лікування ближче до дому. Бо це ж все логістика, кошти, переїзди. Якщо ні, то намагаюсь вирішити питання з доставкою ветерана. Деколи мені допомагають з Управління транспорту, виділяють авто. А деколи, наша партнерська місцева громадська організація, яку створили поранені ветерани і вони відвозять побратимів у лікувальні заклади.
Також, важливо – перед тим, як взятися за справу, я вивчаю документи. Можу чи не можу допомогти людині. Бо ми теж не всесильні. Не все ми можемо вирішити. Але я докладаю чимало зусиль, щоб було навпаки.
Для мене всі однакові. Допомогти прагну усім”, – говорить пані Людмила.
За даними Мінветеранів, на сьогодні працевлаштовано уже більше 1400 фахівців. Хоча потреба у цій професії точно зростатиме. Ми спитали у пані Людмили, що б вона хотіла порадити тим, хто вагається йти на цю посаду.
“У професію варто йти тим, хто ЩИРО хоче допомогти Захисникам і Захисницям. Ми – місток між владою і ветеранами, які щойно повернулися у цивільне життя. І це не тільки інформаційний супровід. Наша задача – супроводжувати, проконтролювати, уточнити, допомогти, перепитати, скерувати, домовитися, роз’яснити, комунікувати на різних рівнях. І це робота 24/7. Ви маєте бути готові до цього. Бо якщо ви тільки про звітність, то тоді краще не йдіть.
Це тяжка професія. Я не можу ставитися до своїх обов’язків формально. Я не можу собі дозволити “забити” на потребу ветерана. І ми потрібні для того аби не було тяжких наслідків нерозуміння суспільством, державою цих людей. Ми повинні бути поруч з ветераном і ветеранкою. Ми повинні бути їхніми “адвокатами” на рівні громад”, – говорить Людмила Колісниченко.
За майже рік, як працюють фахівці, більшість говорять, що вдалося змінити сприйняття важливості цього напрямку, зокрема серед інших дотичних організацій та структур на рівні середньої ланки управління у громаді. Якщо на початку це була “стіна нерозуміння”, то зараз ситуація виглядає дещо кращою. Принаймні, наша героїня теж про це говорить.
З основних проблем, які є на сьогодні, пані Людмила називає:
“Мені ця робота в кайф. Коли я бачу результат і вирішене питання – це дає сил рухатися вперед. Однак, ми теж живі люди і теж потребуємо супервізії і психологічної підтримки. Коли це запрацює системно, то я упевнена, що це буде потужним поштовхом для нас робити ще більше”, – підсумувала пані Людмила.