08/26/2025
“Зателефонуйте Андрію”. Так дуже часто говорять ветерани або ветеранки, які вже мали досвід підтримки і супроводу від Андрія Паляниці фахівця із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб КЗ “Ветеранський простір “Побратим”” (Вінниця).
Андрій – ветеран. Під час спецоперації зі звільнення Лисичанська (Луганщина) у 2014-му році отримав важке поранення.Тоді йому було 19 років і він служив у лавах Національної гвардії України. Каже, що шансів вижити лікарі давали мало, але він зміг.
Два роки знадобилося аби хоч трохи відновити здоров’я, пройти реабілітацію. Жив на Херсонщині і повернувся у військову частину НГУ, яка дислокувалася там же. Щоправда, не у статусі військового, а цивільного.
“Від початку 2017-го року я працював інспектором групи по роботі з особовим складом. Робота подобалась. Для мене це була, свого роду, психологічна реабілітація, адже я мріяв повернутися у військо, але стан мого здоров’я цього не дозволяв. Я отримав шанс робити щось корисне для побратимів у тилу”, – говорить Андрій Паляниця.
Після початку широкомасштабного вторгнення Андрію довелося виїжджати, коли російські війська підступали до Херсона. Він оселився на Вінниччині.
“Я стикнувся з питанням підтримки ветеранів у Вінниці. Мені потрібно було подовжити термін посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни. Документи були не всі, щось лишилося, але не все. І мене тут підтримали. Ніхто не “футболив”. Все швидко оформили. Тому я почав шукати себе тут. Спочатку працював у муніципальній варті, але то було не моє. Я звик до іншої роботи – з людьми, військовими, я допомагав їм. А сидіти просто охоронцем мені не подобалося. Тому я шукав щось інше. Так долучився до команди, яка починала працювати як “помічники ветерана”, згодом ми пройшли відбір і стали вже “фахівцями із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб”. Нині працюю у ветеранському просторі “Побратим”.
Для мене ключове – це те, що я хочу допомагати ветеранам. Я пам’ятаю свій стан. Я розумію цей шлях. Я знаю їхні потреби», – говорить Андрій.
Нині у супроводі Андрія Паляниці більше 60 ветеранів, членів їхніх родин, родин безвісти зниклих та загиблих. Запити – стандартні. Комусь пройти Експертну комісію, комусь оформити пільги, когось відправити на лікування у реабілітаційний центр.
“Навіть, якщо ми все оформили, питання всеодно лишаються. Хтось повинен перепройти комісію. Комусь треба знайти лікаря. Когось підтримати.
“У мене там Андрій є, я повернусь і він мені все допоможе”, – каже один із моїх підопічних. І для мене це визнання. Допомогти ветеранам – це найважливіше.
Ми працюємо 24 на 7. І мова не лише про прийом в офісі, ми на телефонах постійно. Потім уже спрацьовує “сарафанне радіо”, коли дають наші телефони іншим. І наша робота не обмежується тільки кабінетом”, – говорить Андрій.
Відзначає наш співрозмовник і важливість спільнот. Саме ветеранських просторів та громадських організацій. Говорить, що після переїзду у Вінницю важко було, адже не вистачало спілкування із побратимами. До того ж, вже з огляду на досвід роботи як фахівця, комплекс послуг в одному місці – це теж величезний плюс.
“Коли фахівці працюють при ветеранських просторах – це дуже правильна історія. Все в одному місці. У сусідньому кабінеті психолог, юрист. Бо буває так, що люди приходять у різних станах і навіть, якщо ти скерував до психолога, домовився, а людина прото туди не доходить. Для ветерана кудись піти – це взагалі тяжке питання.
Багато хто не розуміє різницю між психологами і психіатрами. У нас був випадок, коли ми скерували людину до перевіреного психолога і у такий спосіб врятували від суїциду. Тому потрібне просвітництво. Потрібно з ними спілкуватися. Потрібно до таких розмовв долучати тих, хто вже має позитивний досвід вирішення тієї чи іншої проблеми.
Вся проблема – через незнання своїх прав та обов’язків. Дуже часто, коли нарікають на те, що ніхто і нічого не робить це від того, що люди непоінформовані. І тут теж важлива роль фахівця із супроводу ветеранів”, – говорить пан Андрій.
Ми, як у ветерана, поцікавилися у Андрія і стосовно тези про те, що “ветерану потрібен ветеран у наданні послуги”. Ця дискусія триває вже давно і багато з наших спікерів висловлювалися щодо цього питання.
“Я вважаю, що треба дивитися на професіоналізм людини. Потрібно проводити відбір. Так не може бути, що якщо я – ветеран, значить я повинен бути фахівцем із супроводу ветеранів.
Ветерани є різні. Не всі “зайчики” і “котики”. Тим більше після того досвіду, який вони переживають.
На першому місці у роботі з ветеранами та членами їхніх родин має таки бути професіоналізм і бажання вчитися. Адже головне у нашій професії – не нашкодити. Бо можна, від незнання, однією фразою наробити лиха”, – підсумував Андрій.