03/03/2026
35 років роботи в Україні. 21 000 підтриманих проєктів. 380 мільйонів доларів вкладено у розвиток демократії в Україні. Міжнародний фонд «Відродження» — одна з найбільших українських благодійних фундацій, яка працює з 1990 року.
Вони почали підтримувати ветеранський вектор ще тоді, коли це було «не модно». Починаючи з 2014-го року підтримують як ветеранів, так і організації, які працюють у цій сфері.
У 2021 році «Відродження» підставило плече ще неіснуючій на той час Коаліції ветеранських просторів. Вони повірили в об’єднання ветеранських організацій на старті цього процесу.
Згодом допомогли організувати перший Всеукраїнський діалог: громади-ветеранам у Маріуполі (2021 рік) і відтоді щороку є сталим партнером цього заходу.
Ми поговорили з менеджеркою Фонду Ольгою Гальченко, координаторкою ветеранського напрямку, яка дуже часто супроводжує наші спільні заходи та оцінює реалізацію ветеранської політики не лише як представниця фонду.
Ольга — дружина ветерана і тривалий час займалася волонтерством. Їй не байдуже те, що відбувається у нашій країні. Вона й сама є рушієм змін, підтримуючи великі і малі ініціативи громадського сектору, які згодом стають основою змін у державі.
Я пригадала твою фразу, у далекому 2021 році, про те, що «Ветерани — це рушії змін у громадах і країні, загалом». Чи змінилася твоя думка відтоді? Можливо, вона навпаки утвердилася?
Вона ще більше утвердилася. І я упевнена, що тепер так вважають не тільки поодинокі люди, це стало навіть «мейнстрімною» думкою.
Пригадуючи 24 лютого 2022 року, саме ветерани першими встали і пішли на захист країни. Я десь читала, що 70% з першої хвилі мобілізації — це були ветерани і ветеранки.
Ми, як фонд, вже тоді зрозуміли, що зробили все правильно, підтримуючи ветеранську тему.
Коли Міжнародний фонд «Відродження» звернув увагу на ветеранську тему і почав підтримувати ветеранів і громадські організації, які працюють у цій сфері?
Сміливо можна говорити про 90-ті роки, коли «Відродження» було єдиним, мені здається, на той момент донором, який підтримував військових. Це якраз той період, коли скорочувалася армія і дуже багато тоді було звільнено військових.
Україна взяла на себе зобов’язання скоротити чисельність армії. Знищувалися склади, частина зброї, і багато людей опинилися на роздоріжжі, бо вони будували військову кар’єру. І тут раптом, після 20 років служби, їм сказали, що ви вже нам більше не потрібні. Тоді «Відродження» допомагало з перекваліфікацією, перенавчанням.
Наша інституція вже тоді розуміла, що так не повинно бути, коли військові стають нікому не потрібними. І з цим потрібно було щось робити.
Після початку російсько-української війни у 2014-му, ми повернулися до цієї теми. І вже тоді у нас були перші проєкти. Вони були більш ситуативні. Соціальне підприємництво, бізнес-інкубатори, підтримка невеликих бізнес-проєктів військових та ветеранів.
А вже у 2019 році ми підхопили історії з ветеранськими громадськими організаціями, ветеранськими просторами. Тоді ж познайомилися з командою Оксани Коляди, яка на той період була Міністеркою у справах ветеранів. Відтоді все і закрутилося у більших масштабах.
Яку мету ви ставили собі за основну? Тобто, на чому робили фокус?
Для Фонду питома історія — це підтримка громадянського суспільства. І я вірю, що цей «третій сектор», якраз є одним з тих стовпів, які рухають країну і на якому багато чого тримається.
Ми від початку розглядали ветеранів, ветеранські організації, ветеранські простори як невід’ємну частину громадянського суспільства.
Тому наша ідея була в підтримці цих організацій, щоб вони міцніли, зростали, ставали потужними гравцями як на рівні громади, так і на рівні країни.
Щоб вони рухалися у бік демократії, прозорості, системного управління.
Ви — єдина міжнародна організація, яка підтримала Коаліцію ветеранських просторів ще на етапі її об’єднання. Тобто, на той час вона ще нічого не зробила. Чому ви вирішили підтримати?
Це рішення теж досить типове для Фонду «Відродження». Ми готові брати дуже молоді організації, ставати першим донором, який дає перший грант. Ми готові повірити в якусь ідею, в якусь ініціативу і дати їй підтримку, розуміючи, що потім зробимо крок назад і відпустимо її у вільне плавання.
Основне наше завдання, як менеджерів фонду, — зрозуміти і знайти ті ініціативи, які, на нашу думку, «вистрілять» в майбутньому, і дати їм цю підтримку, щоб вони розвивалися.
З Коаліцією ветеранських просторів так і вийшло. Ми допомогли стартанути. А далі все залежить від людей, які у цих проєктах і їхнього бажання.
Чому ти повірила, що вона «вистрілить»?
З одного боку, я знала, чим вмотивовані ці люди, бо я сама була частинкою волонтерсько-військового руху з 2014 року.
Я знала, що ці люди мають певні цінності, певний запал, який ними рухає. Що для них це історія не тільки про те, щоб отримати гранти і кошти. Це більше про внутрішню впевненість у тому, що це варто і потрібно робити.
Чимало представників просторів були або дотичні до військово-ветераранського руху, або ветерани. Це перше.
Друге, вже тоді було зрозуміло, що Коаліція має потужний потенціал, бо це був тоді десяток організацій у різних регіонах. І насправді не так багато таких мереж, які можуть сказати: «Так, ми є у Львові, і в Києві, і в Одесі, і ще десь».
Мережі — це довготривале надбання. Це щось, що будується роками, якщо не десятиліттями, і мати потужну мережу, яка один одного підтримує, яка на зв’язку, — це вже великий плюс.
Мережі цікаві і донорам, і інвесторам, бо це розгалуження країною, і це можливості впливу на різних рівнях: від регіонального до державного.
Коаліція вирізняється тим, що ці організації вже мали певний досвід роботи з ветеранами. Наскільки він був для вас ключовим у прийнятті рішення?
Звісно. Особливо це зрозуміло зараз, коли ветеранські організації виникають як «гриби після дощу», бо це вже топ-тема, це в тренді, всі хочуть щось робити для ветеранів.
І тут питання, чи ці всі, хто хоче щось робити, знають, вміють, розуміють, як це правильно робити? А тут у нас організації, які в цьому «русі» фактично понад 10 років, з 2014-го.
Зрозуміло, що вони вже мають і контакти, і довіру, і легітимність у ветеранському середовищі. Сьогодні будь-яка організація може сказати: «Все, ми тепер будемо допомагати ветеранам», але не факт, що ветерани цю допомогу приймуть.
«Відродження» від першого заходу у Маріуполі підтримує Всеукраїнський діалог: громади — ветеранам. Чим для вас цікавий Діалог?
Це унікальний формат: такого ніхто не робить, коли збирають на одному майданчику громади, ветеранів, фахівців з різних сфер.
Тут, знову ж таки, має бути довіра, коннект з різними середовищами, і легітимність. Коли, ваша організація запрошує: «Ми збираємо громади, ми збираємо ветеранів», і вони дійсно приїжджають. І дійсно є можливість цей діалог будувати.
Різні державні офіційні події — це добре, і це має бути, і це також можливість для держави просувати свої ідеї, але якоїсь вільної розмови дуже складно там почути.
Насправді, «Всеукраїнський діалог» і військова конференція, яку ГО «Принцип» робили минулого року, як на мене, — це два потужних формати.
На жаль, у нас дуже бояться сказати на широкий загал, якщо щось не працює чи щось не так. Нам не вистачає відвертої розмови із суспільством. А на цих двох подіях я дійсно чула, як розбирали «по кісточках» різні проблеми. Це цінно.
А ще мені особисто подобається те, що наш Діалог — це про практичність. Сказали — зробили. І це, дійсно, унікальна, стала історія вже.
Ще один важливий напрям роботи вашого Фонду — фокус на громадах. І у реалізації ветеранської політики, в тому числі. Як ви визначили цей вектор важливим для себе?
І державі, і різним організаціям, і великим міжнародним донорам, зазвичай, складно працювати з громадами. Їх дуже багато, вони далеко, вони дуже різні. Деколи у комунікаціях є певні перепони. Тому тут Фонд займає певну позицію, бо ми багато працюємо з громадами, не тільки по ветеранському треку.
У нас є ціла програма, яка сфокусована на громадах. І це ще тягнеться відтоді, коли ми підтримували реформу децентралізації. І, в принципі, ми багато вклалися у те, щоб ці громади взагалі з’явилися в Україні.
Хоча ми — міжнародна організація, але з українським staff (персоналом), ми самі родом з цих громад. Ми дуже цінуємо нашу співпрацю із Всеукраїнською асоціацією громад, бо це також для нас можливість мати доступ до великої кількості громад одночасно.
Коли йдеться вже більше прицільно про тему ветеранів, тут ми спиралися на ветеранські простори, які уже вкорінені у своїх регіонах.
І звісно, розуміння того, що ветерани повертаються не в якусь абстрактну країну, державу, вони повертаються врешті-решт у свої села, свої міста і саме там вони мають отримувати якісні послуги і сервіси.
Деколи простіше пілотувати якусь ідею у громаді. Бо вона більш гнучка, ніж держава. І коли ця ідея приживається, працює, то вона лягає у державне бачення і, відповідно, у закони.
От, власне, це історія про ветеранські простори. Адже їх почали створювати громади. І зараз уже держава дійшла до того, що вона організовує державні ветеранські простори. Як ти вважаєш, чи можуть вони мати успіх в майбутньому?
Це очевидно, що держава теж хоче мати свою мережу центрів, через які вона зможе комунікувати і взаємодіяти з ветеранами.
Я думаю, що це знак того, що державі важливо тримати руку на пульсі ветеранської спільноти. І це не так погано.
Ми бачимо, що гібридні системи в Україні добре приживаються і функціонують, коли є щось державне, коли є щось від громади, коли долучається громадськість. Поле роботи таке, що вистачає завдань для всіх. Мені здається, що якраз у цьому напрямку якоїсь особливої конкуренції не буде.
Тут більше, мабуть, про питання: хто будуватиме ці ветеранські простори, чи потрібно їх дійсно будувати, чи можна якісь більш оптимальні рішення знаходити. І це ті питання, які громадськість має ставити державі, і вона повинна звітувати.
На прикладі системи правової допомоги. Є державна система безоплатної правової допомоги. Є ініціативи громад. Є громадські організації різного рівня і мережеві, і немережеві, які надають безоплатну правову допомогу. І ця вся екосистема якось функціонує, працює, тож втручатися у неї не потрібно.
Я думаю, що з ветеранськими сервісами десь так само і буде: щось закриватиме держава, щось закриватиме громада, десь включатиметься громадський сектор. Звісно, період турбулентності у формуванні цієї цільної екосистеми нам не оминути, але я вірю, що вона стабілізується і вийде на новий рівень.
Мені видається, що ця ситуація докорінно зміниться, коли оголосять демобілізацію і люди у великій кількості почнуть повертатися з фронту. Чого очікувати Україні, на твій погляд?
Це буде, звичайно, складно. І зрозуміло, що держава сьогодні не має потрібного ресурсу міцності і стійкості, щоб вибудувати ефективну підтримку для такої великої кількості людей.
Думаю, що вони теж це розуміють і будуть, скоріш за все, це робити дуже повільно, хвилями.
За таким же принципом, як було за часів АТО у 2015-2016 роках. Хоча, на той час кількість демобілізованих була значно меншою.
Нині ми можемо звертатися, хіба що, до досвіду після Другої світової війни, коли минали роки, перш ніж солдати поверталися додому, навіть після закінчення бойових дій. Це складний процес для всіх країн, і ми не будемо винятком з цього.
Тут я дуже сподіваюся, що міжнародна спільнота теж це розумітиме. І, в принципі, ветеранська тема займатиме більше і більше місця в міжнародних програмах підтримки.
Ті ж пакети, на кшталт Ukraine Facility (Програма фінансової підтримки ЄС, спрямована на відбудову та відновлення України) — вони обов’язково мають містити ветеранські компоненти. Обов’язково має бути міжнародне фінансове вливання, щоб допомогти Україні справитися з демобілізацією.
І ми вже намагаємося донести це до західних партнерів: ветерани — це питання, яке вже зараз стоїть досить гостро, а у разі демобілізації це має стати питанням номер один.
Що у фокусі Міжнародного фонду «Відродження» на цей рік? Які сфери, проєкти ви готові підтримувати?
Якщо казати про нас, то ми рухаємося по нашій трирічній стратегії. Жодних докорінних змін не очікуємо, бо ми цю стратегію будували за декількома сценаріями, де враховані різні можливості.
І тут ми розуміємо, що ветерани, при будь-якому розвитку подій, у нас залишаються одним із пріоритетів фонду.
Що стосується загалом міжнародної допомоги, то, на жаль, є тенденції до її скорочення. І позиція Америки відіграє велику роль.
Держави починають трохи по-іншому думати і планувати свою допомогу, свої фінанси, ресурси. І тут, звісно, що гуманітарні і проєкти, скажімо так, міжнародної технічної допомоги, скорочуються.
Україну це, насправді, менше торкнулося, ніж якісь інші країни. Але все одно ми бачимо, що грошей стає менше, а потреб більше.
Тому ветеранська тема у жорсткій конкуренції. Але мені здається, що Європа трохи починає про це думати і певні зрушення почалися.
Вони вже розуміють, що всі українські ветерани не будуть сидіти тільки в Україні. Українські ветерани — це також та хвиля, яка прокотиться Європою. Міжнародні делегації та організації, з якими ми спілкуємося, це зчитують і розуміють.
Скажу більше: у нас були нещодавно представники з Чехії, то вони б і не проти наших українців у себе. Вони говорять, що у 2022-му році втратили багато у сфері будівництва, бо там було чимало українців, які після широкомасштабного вторгнення повернулися в Україну.
За їхніми очікуваннями, 150 тисяч українців після завершення війни приїдуть до них працювати. І вони розуміють, що серед них будуть й ветерани. Їм важливо вже зараз щось знати і розуміти, як з ними працювати.
Ще одна близька до нас країна — Польща. Вони очікують на те, що ветерани приїдуть до своїх дружин, до своїх родин. І вже зараз думають про їхню інтеграцію у польське суспільство.
Ці питання наразі виникають у наших найближчих сусідів, але думаю, що й інші країни теж підключаться до цієї історії.
Ти, як дружина ветерана, чого тобі сьогодні не вистачає в сфері реалізації ветеранської політики? Що ми досягли за ці роки і де нам ще треба допрацювати?
Я свого чоловіка іноді, як таємного клієнта, використовую по різних сервісах (сміється). На жаль, є багато таких сервісів, які рекламуються або державою, або громадськими організаціями, а після перевірки, в принципі, ніякого результату не дають.
До прикладу, анонсують: «ми вам оформимо CV», «допоможемо знайти роботу», але по факту воно так легко не працює.
Тому було б добре, якби ті, хто входять у подібну сферу, розуміли, що за красивою картинкою треба багато робити. Щоб це не було просто красивим фасадом, а реальною допомогою. Бо такі речі дуже розчаровують і навіть розлючують людей.
Ще одним інсайтом для мене після звільнення з лав ЗСУ мого чоловіка стало неочікуване захоплення середньовічним боєм. Була така ветеранська програма. Він декілька років цим займався.
Хоча я і подумати не могла, що таке варто уваги, але тепер я розумію, що це відображається на тому, як ми дивимося на проєкти. Навіть якщо якась ініціатива видається дивною, то не треба від неї одразу відмовлятися. Потрібно придивитися. Вивчити запит.
Ну і, звісно, хотілося б по Києву якоїсь більш системної підтримки, зрозумілої для ветерана. Бо наче б то багато всього є, але цілісної картини немає.
Мені видається, що ти говориш про поінформованість ветеранів, бо це загальна проблема. А чи віриш ти у ветеранську спільноту або в спільноту тих людей, які працюють для ветеранів?
Ну, я скажу, що для «Відродження» спільноти в тренді всю історію розвитку Фонду, бо ми вкладаємося дуже багато саме в людей.
Ми говоримо про те, що організації мають бути міцними, стійкими, але ця стійкість йде через людей, через тих, хто реалізовує всі ці проєкти і керує організаціями.
Тому в людей ми з радістю завжди вкладаємося. Щодо ветеранської спільноти, я думаю, що вона буде однією із найбільш видимих, найбільш потужних у найближчий час.
Звичайно, що це дуже різні люди. Але спільний бойовий досвід формує сильний колективний зв’язок між людьми. Він трансцендує різні політичні, соціальні, релігійні уподобання і формує братерство, не дарма ж кажуть про військове братерство.
І очевидно, що такий сильний зв’язок формується не на спільних економічних інтересах, до прикладу, а саме на дусі. Дух об’єднує, як не крути.
Упевнена, що рано чи пізно ми побачимо на багатьох важливих посадах у політиці ветеранів.
Які твої очікування від Коаліції ветеранських просторів?
Це партнер, мережа, на яку ми можемо опиратися. І якщо йдеться про реформи і зміни в країні, не тільки по ветеранському треку, то Коаліція повинна мати свою точку зору щодо глобальних змін у країні і бути готовою її відстоювати. Тим більше, що ветеранська політика — наскрізна. Тут ми можемо говорити і про медицину, і про соціалку, і про економіку і так далі.
Коаліція — це ветеранський голос, який звучить з нами в унісон. І це важливо.