07/06/2026
До війни Сергій Тулюпа працював учителем математики. У 2017 році він в став на захист країни. Служив на Донеччині, воював, зокрема, у Красногорівці, Мар’їнці та Новосілці. У 2019 році отримав важке поранення, внаслідок якого втратив зір.
Про той період він говорить спокійно. Каже, що прийняття травми для кожної людини відбувається по-різному:
«Хтось і через десять років не може сприйняти свою травму, навіть не таку важку. У моєму випадку я такий по життю хлопець: якщо є проблема — треба її вирішувати, а якщо щось не можна змінити, то треба з цим жити».
Своє поранення він прийняв ще у шпиталі, у перші тижні після того, як прийшов до тями.
У лікарні Сергій провів 15 місяців. Рік не ходив, бо отримав й інші ушкодження тіла, переніс кілька операцій, продовжував лікування очей, адже лікарі намагалися зберегти хоча б світловідчуття.
Та навіть у цей непростий період він думав не лише про себе. Побратими й досі згадують, що саме його ставлення до життя допомогло їм не опустити руки.
«Коли я приїхав без ноги, думав, що життя закінчилося. А потім побачив тебе — незрячого, на кріслі колісному, але на позитиві, і зрозумів, що все не так страшно», — пригадує Сергій слова одного з них.
Саме тоді Сергій усвідомив, наскільки важливою є підтримка «рівний рівному». Під час лікування та реабілітації він став наставником для багатьох поранених військових, допомагаючи їм адаптуватися до нових життєвих обставин, долати труднощі та знаходити мотивацію рухатися вперед.
Особливо запам’яталася йому і підтримка волонтерів: «Це був 2019 рік, тоді ще не було такої системної підтримки, як зараз. Але було дуже приємно бачити небайдужих людей, які просто приходили і намагалися допомогти».
Після виписки зі шпиталю Сергій почав шукати новий шлях у житті. Довго думав, чим може займатися людина, яка втратила зір, як заробляти та залишатися активною. Так у його житті з’явилися автомобілі — він почав купувати автівки та здавати їх в оренду під таксі.
У 2023 році Сергій потрапив на реабілітацію до організації «Сучасний погляд». Спочатку приїжджав як учасник програми, а згодом його самого почали запрошувати як ментора для військових, які також втратили зір.
«Я вже був на досвіді. Багато чого відкрив для себе сам: як користуватися смартфоном, як оформлювати документи, як організувати своє життя. Тому показував хлопцям, що можна жити далі, що життя на цьому не закінчується», — розповідає Сергій.
До кожного підопічного він шукав індивідуальний підхід. Для когось це були прості побутові речі, для когось — допомога з документами, а для когось — пошук нового сенсу і справи, якою можна займатися після поранення.
«Мені дуже приємно, що декілька хлопців навіть пішли моїм шляхом — почали займатися автівками, купувати машини і здавати їх в оренду. Для мене це означає, що людина повірила: життя триває», — говорить чоловік.
Після завершення реабілітації ветеран звернувся до Інгульського управління Миколаївської філії Миколаївського обласного центру зайнятості. Разом із кар’єрною радницею він долучався до інформаційних семінарів та групових заходів, знайомився з роботою організацій, які підтримують ветеранів.
Саме тоді розпочалося його знайомство з Міським центром підтримки ветеранів війни. Під час публічних заходів Сергій ділився власною історією та надихав інших захисників не втрачати віру в себе. На одній з таких зустрічей Сергій познайомився з керівником Миколаївського Центру Віктором Мойсеєвим.
Відкритість, комунікабельність та глибоке розуміння потреб ветеранів переконали керівництво центру запросити його до своєї команди.
Сьогодні Сергій Тулюпа працює фахівцем із соціальної адаптації у Миколаївському центрі підтримки ветеранів. Він допомагає ветеранам, ветеранкам і членам їхніх родин адаптуватися до цивільного життя, розібратися в соціальних питаннях, знайти необхідну підтримку та нові можливості для самореалізації.
Каже, що потреба у таких фахівцях сьогодні надзвичайно велика: «Не всі розуміють, що треба робити і куди рухатися далі. Людині часто потрібно пояснити найперші кроки».
Попри те, що працює у центрі не так давно, вже точно знає, що його надихає найбільше: «Допомогти комусь — це для мене певне досягнення і певна перемога».
Нова робота стала для Сергія не просто професією, а можливістю щодня підтримувати тих, хто, як і він сам колись, проходить непростий шлях повернення до мирного життя.
Окремо Сергій говорить і про ставлення суспільства до людей з інвалідністю. Каже, що українцям ще потрібно вчитися коректній комунікації.
Найперше правило, про яке він постійно нагадує, — не хапати незрячу людину за руку чи за тростину без попередження.
«Краще підійти, представитися і запитати, чи потрібна допомога. Коли людину починають смикати або переставляти її тростину, вона втрачає орієнтацію в просторі».
Власний досвід навчив його головного: навіть після найважчих змін життя не закінчується. І сьогодні він допомагає повірити в це іншим.