10/06/2025
У 2017 році все вирішила одна зустріч Віктора Мойсеєва, нині очільника миколаївського міського центру підтримки ветеранів війни з Іллею Шполянським, волонтером, учасником бойових дій, громадським діячем.
«Це такий Копперфілд, що я навіть не зрозумів, як опинився у темі ветеранства», – говорить Віктор, який сам на той час тільки повернувся з війни і не планував займатися ветеранськими питаннями.
Але міський голова Миколаєва призначив його на посаду, й таким чином фізично і практично створення міського ветеранського простору лягло на плечі Віктора.
З 1 грудня 2018 року у Миколаєві запрацював міський центр підтримки ветеранів війни, на чолі з Віктором Мойсеєвим. Один раз він передавав правління заступниці, коли у 2022 році повернувся до строю. На сьогодні у місті працює чотири філії Центру.
Про те як розвивався Центр, про улюблений проєкт та мрії поговорили з Віктором Мойсеєвим.
Про модель життя: Коли я побачив, що все запрацювало, попри те, що не хотів спершу цим займатися, зрозумів, що не можна кидати. Колись давно я мав справу з міжнародним бізнесом, і вирішив, що не хочу працювати у великих колективах. Зайнявся підприємницькою діяльністю – мав невеличку теслярську майстерню. Працював сам на себе. Я обрав таку модель життя. Але не так сталося, як гадалося.
Про плоди роботи: Ближче до 2022 року, перед повномасштабним вторгненням, я усвідомив, що наш Центр працює – коли побачив плоди, обличчя людей, на яких повпливала робота наших психологів, юристів. І на сьогодні я цілком впевнений, що обрав саме ту роботу, саме той шлях, які є корисними, якщо займатися цим системно.
Про силу ветеранських просторів: Команда, фахівці, розуміння цільової аудиторії – це все складові успішної роботи ветеранського простору. Проте, ці складові у кожному місті можуть змінюватися. Те, що важливо у Львові, може не підійти Миколаєву, те, що працює в Миколаєві, може не спрацювати в Одесі, хоча ми і поряд. Кожне місто, місце, громада мають свої особливості. Але ми з колегами постійно говоримо про те, що наша сила в тому, що у нас є Коаліція ветеранських просторів. Це така компонента, яка дає нам дружні, гарні відносини, де ми постійно тримаємо звʼязок один з одним, ділимося «фішками» і можемо приміряти їх на себе. Ми можемо постійно моделювати і змінювати. Ветеранський простір не може бути сталим, він повинен розвиватися.
Про «фішку» у миколаївському Центрі: У нас є велике приміщення, завдяки якому ми маємо змогу впроваджувати повний комплекс послуг для ветеранів: юридичні, психологічні послуги, фізреабілітація… У нас також гарні відносини з керівництвом міста, яке ніколи нам не заважає. Багато чого починалося з маленьких грантів, але через певний час нас помітили донори. На сьогодні вони самі до нас звертаються і самі пропонують гранти, щоб збільшити потенційні можливості нашого Центру, збільшити кількість наданих послуг. Це синергія всіх складових.
У нас є багато закордонних партнерів – це результат роботи установи. Для цього потрібен час.
Про 2022 рік: На 24 лютого 2022 року я мав квитки до Києва, де мав підписати меморандум про розширення роботи нашого Центру. Натомість цілий день ми з командою зносили все майно, яке має цінність, у сховище. А 25 лютого я перевдягнувся, взяв службове авто, призначив наказом заввідділення Олесю Ольшевську директором і пішов воювати. Навіть міський голова не знав про це. З ним ми згодом зустрілися вже на похоронах нашого побратима.
У нас війна була в місті, багато на що ми не могли повпливати. Але кілька працівників залишилося в Центрі й перетворили його на гуманітарний хаб – майданчик з продуктами, звідки ми роздавали їх людям.
Класний показник того, що установа працює правильно – це коли навіть тебе немає, а машина запущена й робить роботу на тих самих рейках. У нас дуже сильна команда.
Наш Центр з моменту створення називався Центром підтримки ВПО та ветеранів АТО, я зініціював розділення цих важливих, але різних компонентів. Ми стали Миколаївським міським центром підтримки ветеранів війни. Наприкінці 2022 року мене призначили уповноважений з питань безвісти зниклих по Миколаївській області. І я повернувся до Центру.
Про улюблений проєкт: Мені здається, якщо обирати, то найкорисніший наш проєкт – це мобільні групи. Завдяки Коаліції і Простору Можливостей у нас зʼявилося авто. Я дуже хотів, щоб ми мали змогу їздити у віддалені села, допомагати пораненим, їхнім рідним, родинам, які чекають. В деяких віддалених громадах у людей навіть немає можливості сісти в маршрутку і доїхати до Миколаєва, а також у нас є деокуповані громади, тому дуже потрібно було їздити до них. Вважаю, що це найвдаліший і найкорисніший проєкт і команда, яка їздить та надає ці послуги.
В одній раніше деокупованій громаді я бачив просто сірі обличчя в людей, вони пережили дуже страшне. Мене це дуже зачепило. І спонукало ще більше розвивати можливості мобільних груп.
Коли приїжджаєш і даруєш трохи радості дітям, підказуєш людям як вирішити їхні проблеми – це надихає.
Якось ми приїхали в одне село і я побачив ветерана, в якого не було пів голови. Залучив усі свої звʼязки і йому зробили безплатно операцію, дуже коштовну. І тепер його родина каже, що я також член їхньої родини.
В інших громадах люди загинули у бою, але не встигли стати до лав якоїсь військової частини. Вже вісьмом родинам ми, спільно з Мінветеранів, допомогли отримати статуси. Люди бачать, що це не просто приїхали й поговорили, а зробили зміни.
Про ветеранів: Звісно, ветерани зробили дуже багато, але я не хотів би, щоб з нами носилися, як з писаною торбою. Ми громадяни, чоловіки і жінки, які знаємо з Конституції не лише про свої права, а й про свої обовʼязки. Вважаю, що ми зробили все правильно. Нам не потрібно давати рибу, нам потрібна вудка.
На жаль, у нас в країні трохи складно з повагою до ветеранів. До прикладу, якщо говорити про Хвилину мовчання: в Миколаєві є група активістів, які виходять на дорогу з плакатами і нагадують. А у Вінниці я бачив, як люди самі зупиняються. Вважаю, що владі часом потрібно бути жорсткішими щодо впровадження певних змін в країні. Ветеранів не потрібно возвеличувати, але ті люди, які загинули, заслужили, щоб про них памʼятали і хоча б на одну хвилину віддавати шану.
Про мрії: Насправді мрію про мир. Я дійшов від солдата до полковника, пройшов багато на війні і дуже хочу миру та перемоги. Під час повномасштабної війни керував підрозділом розвідки, ми всі були добровольцями. Вже частина з нашої групи загинули, така сама кількість – поранені, а решта неймовірно виснажені.