05/14/2026
В кінці 2019 року на Рівненщині створили координаційну раду ветеранських спілок Рівненської області. Тоді виникла потреба у створенні певного інструменту, який зміг би вирішувати різні питання, які виникали у ветеранів. Вирішили створити комунальний заклад. Тож, 10 червня 2020 року зʼявився КЗ “Ветеранський простір” РОР.
Його очолила Ольга Яковлєва. Сьогодні вона обіймає посаду заступниці директора «Ветеранського простору», який є частиною нашої Коаліції.
Про 12-річну роботу з військовими і ветеранами, втілені проєкти, про які потрібно говорити з обережністю, та про улюблений спосіб відновлення сил, читайте в інтервʼю Ольги Яковлєвої.
Нас підтримували, ми почали їздити на полігон допомагати. Звісно, все не обмежувалося лише психологічною допомогою — самісінький початок війни — тоді й слова «бронік» толком не чули. Плити на броніки тоді робили зі списаної техніки, а ми шукали тих, хто міг би шити чохли на ці плити.
Ще якось один з бізнесменів оплачував іпотерапію — ми забирали поранених хлопців з Клеванського госпіталя і раз на тиждень з дівчатами возили їх туди, де вони могли побути з кіньми. Вони спілкувалися з тваринами, займалися з ними.
З психологом Клеванського госпіталю ми робили групи взаємопідтримки — хлопці, які проходили лікування, після участі в АТО, збиралися і ми з ними говорили. А потім, після лікування, вони за потребою могли до нас звертатися, як до психологів. Так я працювала до 2019 року. Аж доки не створилася координаційна рада. Мене запросили, хлопці благословили, сказали: «У тебе вийде». Спершу я була технічним директором, а потім обласна рада проголосувала, щоб я очолила КЗ.
В нас у кожній громаді, навіть тоді, коли ще держава про це не задумувалася, був фахівець, навчений працювати з ветеранами. Разом з Острозькою академією ми створили сертифікатну програму навчання цих фахівців. За ці роки ми зробили дуже багато роботи. І я постійно була в комунікації з ветеранами, з учасниками АТО.
Треба мати готовність бути з ветераном в тій точці, де він є. Треба вміти пояснити, вміти зрозуміти його потребу, вміти говорити і чути. Для цього потрібен досвід і бажання. Я завжди на боці ветеранів. Вони повертаються в цивільне життя, чи на ротацію, чи у відпустку, чи на реабілітацію і розуміють, що захищали це цивільне життя. Жоден ветеран чи військовий не скаже, мовляв, «я воював, тож, ви тут всі маєте страждати». Звісно, трапляються випадки, коли йому настільки вже погано, що він приходить в ці установи і кричить. Людині потрібна увага. Тут повинні спрацювати досвід і професійність.
Я готова бути будь-якою в його очах, хай викричиться. Але коли він заспокоїться, ми з ним конструктивно поговоримо. Головне з ветеранами — це будувати партнерські стосунки.
До прикладу, коли ми працюємо із залежностями, трапляється дуже багато випадків, коли людина проявляється з різних боків. Він і герой, і ветеран, і має нагороду, а вдома б’є дружину, б’є дітей. Ми повинні його сприймати як людину, яка має різні сторони. Там, де він вартує пошани і поваги, ми його шануємо, поважаємо, віддаємо йому честь, склоняємося. Але там, де він «бикує» до мене, йому варто пояснити, що я теж маю гідність. Жодна людина, яка має бойовий досвід, не принижуватиме гідність іншої людини. І шанування ветеранів — це про гідність. Про гідність всього суспільства насамперед.
І другий «Ветеран і закон. Нові виклики 2» — це робота з установами виконання покарань і розробка матеріалів для тренінгів в Рівненській академії патрульної поліції. Ми робили аналіз, певні зрізи, працювали, коли щойно засуджених стали брати на контракт, коли приїжджали перші рекрути з частини в установи виконання покарань. Ця тема дійсно дуже чутлива.
Коли можу погратися зі своїми собаками — це мене надихає. В мене французька бульдожка і такса. Коли я можу десь поїхати — це мене надихає.
Я навіть більше скажу, — коли їду в установу виконання покарань, і бачу, що там мене сприймають нормально, в нас відбувається комунікація, є діалог — це теж мене надихає. Я відчуваю свою потрібність.
А тепер, коли давно вже зрозуміло, що це все на довгу дистанцію, — треба дбати про себе. Я цьому вчу і випускників патрульної поліції, про це говорю із ветеранами.
У нас є 40 фахівців з супроводу ветеранів. Ці люди працюють на віддалених робочих місцях по всій області. Але за діяльність яких ми теж відповідаємо. Їхня робота фінансується коштом держави.
Спершу ці проблеми торкаються людини з інвалідністю внаслідок війни. А далі — родини. Ця родина б’ється головою об стінку, шукає виходи і, на жаль, чітких алгоритмів, протоколів немає.
Коли ми говоримо про підтримку ветеранів у нашому просторі, ми насправді дбаємо про всі категорії: і родини загиблих, і родини зниклих безвісти, і тих, хто в полоні. Родини зниклих безвісти — це, мабуть, на сьогодні найбагаточисельніша цільова аудиторія (крім родин чинних військових). З цими родинами непросто. Період очікування, період невідомості, по-різному впливає на людей.
Щодо звільнених з полону і членів їхніх родин — після рекреаційних центрів, їм надають певні статуси, а що далі? Трапляється дуже багато різних незрозумілих, невивчених ситуацій.
Щодо ветеранів, звільнених зі служби, перше питання, яке в них виникає — що я робитиму далі. Також це питання працевлаштування. Готовим відкривати ветеранський бізнес, не вистачає супроводу. І мені здається, що мають бути агенції, які здійснюють довготривалий супровід ветеранських бізнесів.
Також ми переходимо до особливостей роботи з ветеранами у великих компаніях, на великих підприємствах. Там потрібно проводити тренінги з комунікації з ветеранами, бо мало навчити всіх, що ветеранів потрібно поважати, треба працювати з HR-ами, людьми, які працюють з кадрами.
Роботодавець не працюватиме безпосередньо з ветераном, а от колеги, особливо, коли йдеться про технічних працівників — усіх потрібно навчати правильної комунікації.
Важливо, щоб це не залишалося десь записаним. Якщо ветеран має право на додаткову відпустку чи реабілітацію — це потрібно реально враховувати: під час формування графіка роботи, облаштування робочого місця, планування навантаження.
Тільки тоді це працює. Бо ветерани — це не «окрема категорія». Це наше майбутнє. І їхній досвід — теж. Якщо правильно вибудувати комунікацію і створити умови, цей досвід починає працювати на спільний результат. У них є базові речі, які не губляться після війни: розуміння захисту, сили, гідності й відповідальності. Війна дуже чітко показує: відповідальність тут напряму пов’язана не лише з власним виживанням, а й із тим, чи зможеш ти підтримати інших. І це той досвід, який варто не ігнорувати, а враховувати.
Розкажу один випадок, яким поділилася лідерка однієї з таких груп. Вони працювали в одній громаді із чоловіком, який СЗЧ, у ЗСУ потрапив, маючи залежності. Його мати також мала залежності. Дуже складна історія. Врешті, чоловік помер. Але, важливо, що помер, як людина. Тобто, при його маргінальному способі життя, йому надали допомогу, його лікували, його тримали на цьому світі з тою шаною, рівністю, яка має бути до військового. І він помер як людина на чистих простирадлах, в оточенні персоналу.
У складі таких груп працюють лідер громади, дільничий, фахівець з супроводу ветеранів, фахівець із соціальної роботи — вчитель чи представник освіти. Тому що діти, які живуть у родині, де є людина з залежностями, теж потерпають. Також у такій групі обов’язково є медичний працівник і представники духовенства. В одній групі в нас є православний священник, військовий капелан і пастор.
Також ми провели зустріч з ріелторами — понад 80 ріелторів з усієї області приїхали на зустріч — щодо роботи з ветеранами і військовими. Щодо прав ветеранів на придбання житла, на умови цього придбання, на законні підстави (для ветеранів, для ВПО, для поранених). Ми консультуємо ріелторів щодо різних ситуацій, які відбуваються. Ветерани часто не знають усіх своїх можливостей і прав щодо придбання житла. І ріелторів з цих питань також потрібно консультувати.
Чесно кажучи, за ці 12 років війни так і не вдалося зробити собі повноцінну відпустку без зв’язку. Для мене відпочинок — це бути поруч зі своїми, але мати можливість, якщо потрібно, побути наодинці.
Я дуже хочу поїхати в «Лісову Поляну» в Одесі — обожнюю море. Водночас на Рівненщині є неймовірні ліси, і я люблю їздити по громадах. Мене надихає сама дорога, навіть кава на заправках. Я отримую задоволення від цих поїздок.
Зрештою, кожен відновлює ресурс по-своєму — залежно від обставин, у яких живе. Головне — усвідомлювати це і мати бажання відновлюватися.
І взагалі — хочу дожити до перемоги, попрацювати після неї. І ще дуже довго залишатися молодою і красивою.