“Забудьте, що пацани повернуться і наведуть порядок”, – ветеран Олексій Тюнін

Олексій Тюнін з Харківщини. З початку повномасштабної війни захищав рідну область, потім доєднався до Третьої штурмової бригади. Під час боїв на Донеччині отримав поранення, внаслідок якого втратив ногу. Також Олексій – учасник української національної збірної Ігор Нескорених, капітан команди, телеведучий. Разом з ще одним учасником команд Ігор Нескорених, Олександром Андрощуком, розвивають в Києві регбі на кріслах колісних для ветеранів.

Про імідж українського ветерана в українському суспільстві говорили в проєкті «Я можу!»

• Ветеран російсько-української війни – це яка людина?
• Це людина, котра, як в пісні: «Навіть на державу ми маємо право».  Тобто, це людина, котра відстояла право на цю державу. Якщо людина відстояла право на цю державу, то вона зробила це для того, щоб далі якось розвивати її і розвиватися самому всередині держави. 

Перш за все – це адекватність, розуміння якихось базових людських принципів, розуміння, коли ти знаходишся в суспільстві. 

Ми коли потрапили в Житомир, у частину 95 окремої аеромобільної бригади, у нас був замполіт. Він такий – десь під два метри зростом, максимально охайний. В нього все настільки рівно було, кітель завернутий, тільняшка, бушлат… Морозяка, ми стоїмо, сутулі, а він стоїть, в нього груди вперед. Він статний, охайний, виголений, у береті, все чітко, берці блищать. Я подивився на нього і подумав, що оце справжній образ десантника. Відтоді я  розумію, що військовий має бути охайним. Звісно, трапляються різні ситуації, та все ж. І має проявляти людяність.

– А ти взагалі думав про те, як мав би виглядати ветеран, до того як сам ним став? 

– Так, думав. Завжди. Після строкової служби, я завжди сприймаю людей у формі з повагою. Коли я бачу людину, в якої бушлат на пʼять розмірів більший, вона брудна – це недопустимо. Це не ок. Я раніше на це завжди звертав увагу і  аналізував, як суспільство загалом сприймає таке.

Також вплив мала історія, яку ми бачимо з американських фільмів. Для мене людина, котра вдягнула форму — це людина, котра свідомо бере на себе всі ризики, задля порятунку інших. Тобто людина (військовий, поліцейський, рятувальник), вдягнувши форму, розуміє, що кожен похід на роботу може стати останнім.  В мене до такої людини за замовчуванням є повага.

• У нас суспільство хоче, щоб люди після повернення з війни, наводили порядок в тилу та водночас, називає їх сонечками і котиками. Як суспільство взагалі мало би сприймати ветерана? Особливо, коли це вже людина не у формі і на ній не написано, де вона була.
• Я завжди кажу, що з повагою потрібно один до одного ставитися.  Якщо ви знаєте, що це людина, яка носить форму – це має додавати автоматично плюсів до поваги. Хоча, звісно, потрібно дивитися і на поведінку. На жаль, трапляються різні випадки. Ставитися з повагою один до одного – це ж база.

• Протягом усіх років війни військові і ветерани на досить високому рівні довіри у суспільства. Відповідно люди не хочуть розбиратися умовно в хороших поганих ветеранах чи військових. І якщо бачать людину в формі до прикладу, яка чинить щось неадекватне, то тінь падає загалом на людей в формі. Що має робити ветеран для створення позитивного іміджу усіх захисників в суспільстві?
•  Він має бути отим моїм замполітом десантником, про котрого я сказав. От і все. Наприклад, на мені завжди лежить відповідальність. Коли я знаходжуся не вдома, на мені є відповідальність. Бо люди мене бачать, люди дивляться, бачать людину на протезі. Якщо я буду якимось чином себе поводити неадекватно, або буду в якомусь поганому вигляді, розумію що людина не скаже: «кончений дебіл» і все, вона скаже: «от, дебіл на протезі». І потім цей ярлик одразу чіпляється на інших на протезах. Тому я розумію цю відповідальність і поводжусь максимально коректно, навіть в ситуаціях, де здавалося б вже пора вибухнути. 

Але знову ж таки, здається, є відмінність між людиною, котра свідомо обирає професію військового і має розуміння базової поведінки,  а є людина, котру мобілізували. Навіть є різниця між тими, хто добровільно пішов у 2022 році і в 2023, 2024 роках. Повертаючись назад, у такої людини, яка не обирала шлях – бути військовим, є два вибори: або приймати ветеранство і тепер себе вже постійно асоціювати з військом, або повертатися в своє цивільне життя, котре було до цього і забути все, та не ототожнювати себе з військом. Тоді людина вже не буде думати, що він ветеран, йому байдуже.

Подивись як новини подаються – десь щось трапилось: «військовий щось там зробив».  Давайте тоді казати: «чувак в синіх джинсах, в білих кросівках і  чорній футболці наригав в вагоні метро».

• Хто все-таки мав би дбати про створення іміджу – самі ветерани чи суспільство? Самі ветерани мали б показувати які ви є насправді, а суспільство має сприймати і поважати? 
• По-перше, ми нічого не маємо показувати. Ми такі самі люди, котрі повернулися і живемо своє життя. В принципі все.  Єдине – коли ти по формі, тоді потрібно поводитися відповідно. 

• Якось в інтерв’ю ти мені говорив, що вважаєш потребу в особливому ставленні якоюсь ненормальною.  Але серед ветеранів є ті, яким хочеться, щоб їм давали пільги, щоб їх жаліли, щоб навіть героїзували. Чому ти вважаєш бажання мати особливе ставлення до себе чимось нехорошим?
• Ну, всі хочуть жити в Конча Заспі і мати мільйон доларів пенсії на місяць. Але ж воно так не буде працювати. В нас наразі існують закони, є певні пільги, є певні права.  Дуже багато чого обов’язково треба додавати і дуже багато чого треба змінювати. Це все робиться. В нас є законом затверджені певні речі, вони мені потрібні. Є речі, які  я хочу, щоб додали обов’язково. Але того, що людина мені тепер должна, чи всі должни – ну, це вибір кожного ветерана – хотіти такого. Це їх життя, їх погляди на життя, на речі, ставлення до речей. В моєму колі оточення я намагаюся мінімізувати спілкування з такими людьми. Якщо їм ок так, – добре, головне, щоб ніяк то мене не стосувалося і все. 

• Ти за пільги від держави, чи за можливості, гранти, навчання, роботу?
• Пільги звичайно потрібні. Хочеш таких самих пільг – будь ласка, я можу розказати як їх отримати. Пільги – це бонуси. Ти йдеш на ризик, де 50х50, що виживеш. Звичайно, ти йдеш і хочеш повернутися звідти живими, і для цього там треба розвиватися навчатися, але пільги після цього конечно потрібні. 

• Але пільги можуть і розслабити. Знаєш, хтось захоче розвиватися, а комусь буде постійно мало пільг і все буде не так в цьому житті. 
• Якщо комусь щось не подобається – хай прийде і зробить краще. А розслабитися – це вже від людини залежить. Якщо вона не хоче розвиватися… Що значить розслабитися? Маєш на увазі, що він там десь в селі засяде і буде півас на дивані потягувати? Ну, якщо йому це ок, то хай займається. 

Завжди так буде – щось позитивне і буде щось негативне. Суспільство має відучитися від створення ярликів,  мовляв, той повернувся поганим і не хоче працювати, значить, вони всі такі повертаються. 

Суспільству взагалі треба забути про те, що пацани повернуться і тут наведуть порядок. Ні. Пацани повернуться і будуть займатися своїми справами. Або хтось повертається до свого життя цивільного, або як, до прикладу, в моєму випадку – коли в тебе просто з чистого аркуша все взагалі, нова історія. 

Я своїм прикладом доводжу у своїх соцмережах, щоб пацани бачили, що є такий варіант життя з ампутацією. Просто, хтось подивиться і подумає: «Блін, я з двома ногами цього не роблю». Але це не означає, що всі такими мають бути. Якщо людина повернулася і їй байдуже до всього, вона хоче просто ходити на рибалку, пити пива, отримувати пенсію – вона має право це робити. І це нормальна історія. Це просто звичайна людина. Це звичайні речі для людей. Чого ви до нього причепилися?

Тенденція знаєш яка ще змінилася дуже? Наприклад, в 2024 році, коли я йшов по Хрещатику, взагалі по Києву, умовно з десяти людей, п’ять хай точно щось проявлять, якусь реакцію: хтось посміхнеться, кивне, хтось зробить цей жест, хтось прямо словами скаже: «Дякую». На сьогодні, 2025 рік, з десяти людей – нуль зреагують. Особисто я не потребую уваги. Просто для статистики кажу. Я просто кажу, наскільки люди звикли.  Але головне, щоб вони не забували, що, наприклад, людина, котра на кріслі колісному пересувається – вона пересувається і сьогодні, і через два роки, і через три роки, і, мабуть, до кінця життя. І якщо сьогодні ти проявляєш увагу до цієї людини, то що зміниться через пʼять років? 

А ще коли кажуть, що ми всі рівні, всіх треба сприймати однаково – ніфіга! Ми не можемо бути рівними! Ну, як я можу бути рівний з людиною з двома ногами або хлопець без двох ніг, як він може бути рівний з людиною та навіть з однією ногою, як в моєму випадку? у нас різні умови. Ми рівні хіба у сприйнятті того, що ми люди.Тому, не треба бавитися в рівні-нерівні, військовий-ветеран-цивільний і все інше. Просто, ми всі – громадяни України, котрі мають працювати на розвиток нашої держави. А наразі – на захист нашої держави.

Нам нічого особливого не треба, просто розуміння достатньо.