Ветеран Олексій Притула: ті, хто захищають країну потребують визнання

Олексій Притула, ветеран ЗСУ та лікар-ветеринар з Одеси. Однією з найбільших чеснот людини вважає вміння визнавати помилки. У вересні 2022 року, під час боїв за Лиман отримав важке поранення, через яке втратив обидві ноги. Пройшов складну реабілітацію, повернувся до цивільної роботи, взяв участь в «Іграх Нескорених».
Перший випуск проєкту «Я можу!» про ветеранів, ветеранок, їхніх рідних та тих, хто з ними працює.

• З чого починається повага до ветерана і чому ця тема досі актуальна у країні, де 11 років триває війна?
• Проблеми з повагою до військових зазвичай виникають у людей, які загалом мають проблеми з повагою  і нормальним відношенням до будь-кого. Людина, яка поважає військових не потребує, щоб їй щось пояснювали. Байдуже як вона проявлятиме цю повагу – чи киватиме, чи прикладатиме руку до серця, чи посміхатиметься. Людина, яка витрачає своє життя на захист Батьківщини, потребує визнання свого вчинку. Саме визнання. Якщо ти киваєш людині у військовій формі чи хлопцю з інвалідністю, ти маєш розуміти, чому ти це робиш і він має розуміти, чому ти це робиш. Бо ти розумієш його внесок, який ще триває, або він вже його зробив.

• Наразі в нас в країні за образу ветерана приходять його побратими і намагаються розібратися з кривдником. Чи це нормально?
• Звісно, це ненормально. Це абсолютна справедливість, але сіра. Так не має бути. Я знаю, що існують закони за прояв неповаги до ветерана, але не чув ніколи, щоб когось притягнули до відповідальності. Вважаю, що цю задачу на себе активніше має взяти держава, а усіляко сприяти їй має суспільство. 

• Тобто, мала би бути реакція держави на нешанобливе ставлення до ветеранів і до людей, які воюють?
• Нешанобливе – не той термін, який  я використовував би. Ситуації різні і бувають випадки, коли конфлікт спричиняє людина у формі. Я не ділю людей на цивільних та військових. Я ділю на нормальних і кончених.

• У яких сферах не вистачає поваги до ветеранів, військових, до членів їхніх родин?
• Скрізь. У державних установах, до яких доводиться звертатися, МСЕК, ВЛК, різні бюрократичні установи, де завжди можна побачити факапи. Сфера обслуговування.

Я бачу сильне відкочування назад, навіть у порівнянні з 2023 роком. Військових надзвичайно багато, людей з інвалідністю надзвичайно багато і вони просто… перестали бути «екзотикою». До них звикають і перестають реагувати відповідно. 

• Як нам уникнути певної розслабленості і «непомічання» людей з інвалідністю чи людей, які мають досвід участі в бойових діях?
• Я намагаюся про це комунікувати і доносити. Бажано, щоб це було централізовано і доносилося від державних установ, та сприяло змінам на місцях. Але я не знаю як цього досягнути. Для мене повага, пошана – це абсолютно зрозумілі речі. Якщо комусь це потрібно додатково пояснювати, то це відбувається на рівні сімей, шкіл. А як ще?

• У 2015 році, коли поранені військові поверталися з реабілітації із США, розповідали, як там дякують за службу. Як на мене, це державна політика. І ніхто не обирає — поважати йому ветеранів чи можна не поважати. 
• Могла б бути створена, до прикладу, якась гаряча лінія, на якій реагували б на звернення ветеранів, якби вони розповідали про певні неприємні ситуації. Вважаю, що покидьків потрібно робити відомими. Всі неприємні історії, які виникають в закладах, установах, на вулиці мають оприлюднюватися, але грамотно – сталася подія, з нею розібратися. А наразі в нашій країні забагато демократії для тих, хто її не цінує.

• Як тобі було б комфортно, щоб тобі дякували?
• У мене відсутні кордони. Звісно, не потрібно до мене бігти і обійматися. Але я завжди цінував ледь помітну усмішку і кивок, щоб було зрозуміло, чому незнайома людина це зробила. Мені в Канаді говорили: «Дякую за службу», і це виглядає максимально невимушено.

• А вдома тобі дякую за службу?
• Значно менше, ніж в 2023, 2024 роках. Я не рахую подяки, але майже щодня їжджу тролейбусом, де купа народу і нічого не чую. Я був до цього готовий, знаю, як це працює – чим довша біда, тим вона звичніша. Я вважаю, що прояв поваги і подяки до військових та ветеранів – це потрібно. Не мені чи комусь конкретному. Це потрібно загалом. Хтось подивиться на вас, як ви дякуєте і також захоче подякувати ветерану. Своїми вчинками ми маємо бути прикладом. 

• В чому для тебе зараз найбільша підтримка?
• Мене ще тримає відчуття братерства після Invictus Games. Я з Іллею та Арсеном (Ілля Пилипенко та Арсен Рябошапко – учасники української збірної Invictus Games) тренуємося в Одесі. Моє коло спілкування зараз дуже обмежене, це свідоме рішення. Можливо я не соціалізувався настільки гармонійно, як сподівався, але хлопці – це віддушина. А ще я створив свою бульбашку в соцмережах і люди мені пишуть часом приємні речі. 

• Чи немає загрози, що ветерани обмежуватимуться своїми бульбашками і ми, як суспільство, будемо поділені? Чи це нормально?
• Ні, це не нормально! Суспільно поділяється лише на нормальних і ненормальних, які є скрізь. Насправді, я не думаю, що буде поділ тих, хто воював, проти тих, хто не воював. Повага має бути просто від людини до людини, яка зробила щось, що варто поваги і можливо щось таке, на що ти сам не здатен. Повага до всіх – це основи. Це те, чому я свою дитину вчу. При цьому я її вчу не поважати людей, які роблять все для того, щоб їх не поважали.