07/12/2026
До повномасштабного вторгнення Михайло Наливайко займався виготовленням металоконструкцій і мав власне підприємство. У 2022 році він долучився до війська. Після поранення та виписки з госпіталю постало питання, чим займатися далі.
Саме тоді він натрапив в інтернеті на інформацію про державний грант для учасників бойових дій і почав шукати ідею для власної справи.
«Колись у мене була думка про кав’ярню, але це не була мрія всього життя. Це було радше раціональне рішення — справа, якою можна займатися», — розповідає він.
За словами Михайла, бажання працювати на себе було завжди. До війни він уже мав власний бізнес, тому повертатися до роботи за наймом не хотів.
«Ще в госпіталі я почав шукати різні ідеї, думав, що можна було б створити», — згадує ветеран.
Водночас після поранення можливості значно змінилися. Через спинальну травму Михайло пересувається на кріслі колісному, тому багато варіантів підприємницької діяльності вже не були для нього доступними.
Поступово він дійшов висновку, що саме відкриття кав’ярні стане тим напрямом, який дозволить розвивати власну справу і водночас враховуватиме нові життєві обставини.
Історію ветерана про власну справу, кавʼярню VM Coffee в Рівному та готовність нашого суспільства і міських просторів до інклюзивності та доступності — читайте у розмові.
Також VM Coffee забезпечила кейтеринг під час проведення Всеукраїнського Діалогу: громади-ветеранам 2026.
— Наскільки складно було, навіть маючи державний грант, усе організувати? Адже потрібно було все прорахувати й розуміти, як працює цей бізнес.
— Насправді я не скажу, що це було дуже складно. Мені дуже допомогла моя знайома. Колись вона працювала баристою і дуже добре розбирається в цій справі. Зараз вона фотографка, але ми об’єдналися, і вона допомогла мені з відкриттям кав’ярні. Чесно кажучи, без неї я не впевнений, що в мене все вийшло б.
— Що варто усвідомлювати людині, яка хоче відкрити власну кав’ярню?
— Насамперед треба розуміти, що конкуренція дуже велика. Також непросто знайти хороше місце. І потрібно бути готовим до того, що, поки напрацюєш клієнтуру, певний час доведеться працювати в мінус. Це нормальний етап.
— У такій конкуренції потрібно чимось вирізнятися. Які «фішки» є у вашої кав’ярні?
— Насправді наш заклад невеликий. У нас немає багато посадкових місць, тому складно вигадувати якісь масштабні формати. Але ми намагаємося створювати атмосферу. Наприклад, однієї суботи перед кав’ярнею відбувався невеликий акустичний концерт. Приїжджав мій перший командир — Олександр Положинський. Він грав, а ми одночасно провели збір коштів для моєї бригади «Маґура».
Зараз у нас дві кав’ярні. Одна — в центрі Рівного, вона працює переважно у форматі «кава із собою». Інша — в мікрорайоні Північний. Там є робоча зона і невеликий зал із трьома столиками та двома диванчиками. Простір теж невеликий, але люди кажуть, що там затишно.
Найбільше відвідувачі цінують смак кави. Поруч із нами працює ще одна кав’ярня, квіткова, але багато її клієнтів почали заходити саме до нас через каву. Таня, яка допомагала відкривати заклад, дуже уважно стежить за якістю: перевіряє помел, контролює, щоб усе готувалося правильно і за технологією.
— Що є у вашому меню?
— Основа така, як і в більшості кав’ярень: кава, холодні напої. Але є й власні напрацювання. Наприклад, ми випадково придумали напій Cacao Orange — холодне какао на апельсиновому соку.
Вийшло це абсолютно випадково. Одна з дівчат готувала какао для іншого напою, не помітила, що в склянці вже налитий апельсиновий сік, і просто вилила його туди. Вирішили не викидати, перемішали, спробували — і виявилося дуже смачно. Так цей напій і залишився в меню.
Також у нас є лимонади. Для них ми використовуємо не порошкові сиропи, а джеми. Спочатку люди ставляться до них скептично: мовляв, лимонад як лимонад. Але коли скуштують, то потім повертаються саме за ними.
І, звісно, є десерти. Ми замовляємо їх у місцевих виробників. Через невелике приміщення не можемо тримати великий асортимент, але завжди є макаруни, еклери, брауні, трубочки зі згущеним молоком, тістечко «Картопля», торти та ще кілька видів солодощів.
— За що вам найбільше подобається бути власником кав’ярні?
— Мені подобається організовувати процеси: шукати постачальників, домовлятися про поставки, вирішувати різні робочі питання.
Коли ми відкривали кав’ярню, я думав, що ще й навчуся варити каву, а якщо буде потрібно — працюватиму за баром. Але під час проєктування меблів помилився з шириною проходу до робочої зони. Просто не можу тепер туди заїхати на кріслі колісному. Тоді подумав: «Ну що ж, директор — так директор». Так воно випадково й склалося.
— А як загалом із доступністю ваших закладів для відвідувачів?
— На першій кав’ярні ми встановили підйомник. На другій є невеликий пандус, але, на жаль, ми не можемо його переробити, тому що приміщення орендоване і є певні обмеження. Пандус свого часу робили власники приміщення.
Щодо повної інклюзивності, то, наприклад, людина на кріслі колісному не зможе скористатися вбиральнею — двері надто вузькі. Це якраз один із тих моментів, коли ти впираєшся в особливості орендованого приміщення. Ми зробили максимум із того, що було можливо, зокрема, встановили підйомник.
— Якщо говорити ширше, наскільки в Рівному реально знайти або орендувати інклюзивне приміщення? Чи це загальна проблема міста?
— Це проблема не лише Рівного, а й більшості міст. Власники приміщень, які здають їх в оренду, часто взагалі не замислюються над питаннями доступності. У багатьох немає ні пандуса, ні підйомника.
Зараз ситуація потроху змінюється. Якщо це нові заклади, особливо великі ресторани чи мережі з більшими бюджетами, вони вже більше враховують безбар’єрність. Але зі старими будівлями набагато складніше.
Чесно кажучи, є дуже багато закладів, куди я сам не можу потрапити. Думаю, що більш ніж у 90% закладів людина на кріслі колісному не зможе скористатися туалетом. Якщо проблема не у вузьких дверях, то у вузькому коридорі чи маленькому санвузлі, де просто неможливо розвернутися. Окрема історія — поручні. Їхня наявність або відсутність теж критично важлива.
— Складається враження, що люди, які не користуються кріслом колісним, просто не можуть передбачити багато таких нюансів.
— Саме так. Навіть якщо людина звертає увагу на доступність, вона все одно не зможе врахувати всіх деталей. Життя людини на кріслі колісному і людини, яка ходить, дуже відрізняється. От чи могли б ви уявити, що навіть перепад висоти в один сантиметр може бути небезпечним? Через нього можна випасти з крісла.
У мене був такий випадок у Львові, коли я проходив реабілітацію. Ми з товаришем їхали до спортзалу. Через бруківку лежав кабель, який залишили працівники. Мій товариш підняв передні колеса і спокійно переїхав. Я ж не звернув на це уваги, наїхав під іншим кутом — і крісло різко перекинулося вперед. Я просто випав.
Саме тому до проєктування безбар’єрного простору обов’язково потрібно залучати людей, які самі користуються кріслом колісним. Є речі, про які неможливо здогадатися, якщо не маєш такого досвіду.
— Якщо кавʼярні, до прикладу, – це не заклади першої необхідності, як щодо аптек?
— Якщо потрібних ліків немає в аптеці, куди я зазвичай ходжу, я замовляю їх в іншій. Приїжджаю, а там підйомник, який постійно складений. Потрібно викликати працівника, щоб він його розклав, потім піднятися, а після цього знову його скласти. Це займає час і створює незручності всім.
Тому часто я просто передаю телефон працівникам, вони розраховуються через термінал і, якщо можуть, виносять покупку мені назовні.
У своїй кав’ярні ми зробили навпаки — підйомник завжди розкладений. Ми його не складаємо, щоб людина могла самостійно заїхати, натиснути кнопку й потрапити всередину без сторонньої допомоги.
— Тобто, на вашу думку, найкраще рішення — це звичайний пандус?
— Так, із власного досвіду можу сказати, що пандус — найзручніше рішення. Але лише за умови, що він правильно спроєктований. Якщо пандус зроблений відповідно до норм, людина може самостійно заїхати й виїхати без сторонньої допомоги. Саме так і має виглядати справжня безбар’єрність.
— Повернімося до розмови про вашу кав’ярню. Чи помітно відвідувачам, що ваша кав’ярня — ветеранський бізнес?
— Насправді не дуже. Ще перед Новим роком мені обіцяли наліпку від Мінветеранів «Ветеранський бізнес», але я її так і не отримав. Коли почав з’ясовувати, як її оформити, виявилося, що це ціла процедура.
Потрібно зібрати пакет документів, надіслати його до Міністерства у справах ветеранів, чекати на розгляд. Потім вони надсилають логотип у PDF-форматі, а далі вже сам маєш друкувати наліпку чи табличку.
Чесно кажучи, мене це трохи дивує. Я відкрив бізнес за ветеранським грантом, маю статус учасника бойових дій, але все одно повинен окремо доводити, що є ветераном і відкрив власну справу. Хоча, здається, цю інформацію можна перевірити через державні реєстри. Через це поки що не дуже хочеться займатися оформленням цієї наліпки.
— Тобто зараз немає жодних візуальних ознак, що це ветеранська кав’ярня?
— Все ж певні є. У багатьох ветеранських закладах це видно: прапори, шеврони, різні пам’ятні речі. У нас, наприклад, є стенд, де хлопці, які приходять у кав’ярню, залишають свої шеврони.
Крім того, ті, хто стежать за нами у соцмережах, добре знають, що це ветеранська справа.
— Чи відчуваєте ви якусь реакцію від цивільних? Можливо, люди спеціально приходять, щоб підтримати ветеранський бізнес? Або, навпаки, комусь це не подобається?
— Якщо говорити про негативну реакцію, то я з таким не стикався. Не можу сказати, що таких людей немає, але особисто не чув нічого подібного.
Навпаки, багато хто приходить саме тому, що хоче підтримати ветеранський бізнес.
— У серпні буде рік, як працює ваша кав’ярня. За цей час що найбільше сподобалося у власній справі? Можливо, було якесь відкриття для себе?
— Насамперед подобається знайомитися з людьми. Постійно трапляються цікаві історії. Наприклад, в одній із наших кав’ярень висять фотографії, і на одній із них я зі своїм комбатом — ми тоді були на бойових.
Нещодавно комбат скинув мені фотографію. Його товариш, з яким вони разом служили у 80-й бригаді, приїхав у Рівне у своїх справах, випадково зайшов до нас на каву і побачив саме цю фотографію. Шанс на таку зустріч був, мабуть, один на тисячу. Ось такі моменти дуже запам’ятовуються. Світ виявляється набагато тіснішим, ніж здається.
— На початку червня ми проводили у Рівному Всеукраїнський діалог: громади – ветеранам, запрошували ветеранські бізнеси, щоб саме вони забезпечували кейтеринг. Ви були серед тих, хто пригощав гостей Діалогу солодощами та напоями. Наскільки часто вас запрошують саме як ветеранський бізнес?
— Якщо чесно, ваш захід був першим таким випадком. Після нього ще були ветеранські спортивні змагання у Рівному. Спочатку планували, що ми будемо забезпечувати учасників кавою та холодними напоями, але згодом власники локації вирішили інакше, тому цього не сталося. Тож поки що це була радше поодинока історія.
— У Рівному є кілька ветеранських кав’ярень. Наприклад, ваша та «Киця-Кориця» (Про них ми писали тут: https://restartukraine.com.ua/news/u-nas-vidbuvayetsya-osoblyva-magiya-istoriya-veterana-ta-jogo-druzhyny-yaki-vidkryly-vlasnu-kav-yarnyu). Як ви вважаєте, наскільки великою є конкуренція навіть серед ветеранських кавових справ?
— Насправді люди йдуть до людей.Більшість приходить не лише за кавою. Їм важливо поспілкуватися з баристою, власником, відчути атмосферу закладу.
Конкуренція насамперед залежить від локації. Ми працюємо на Північному районі, «Киця-Кориця» — у центрі міста. Тому ми не є прямими конкурентами. Дуже багато залежить саме від простору: він або відкриває нові можливості, або їх обмежує.
— Ви сказали, що найбільше у своїй роботі цінуєте спілкування з людьми. Але як власнику бізнесу, якому доводиться постійно вирішувати організаційні питання, чи вдається просто розслабитися у своїй кав’ярні, поспілкуватися з гостями, побратимами?
— Так, вдається. Ми вже згадували про Таню, яка мені дуже допомагає. Вона взяла на себе частину обов’язків, адже паралельно я працюю ще й у Буковелі.
— Чим саме ви там займаєтеся?
— Я координатор з інклюзивності та ветеранської політики. Організовуємо кемпи для ветеранів. Узимку проводили програми з адаптивного катання на лижах для хлопців із пораненнями. Зараз також розвиваємо адаптивні види спорту. Це дуже затребуваний напрям. І дуже круто, що саме Буковель активно розвиває цей напрям.
— Тобто це не лише зимові програми?
— Ні, вони тривають протягом року. Просто влітку гарячий туристичний сезон, тому проводити такі заходи складніше. Уже у вересні плануємо нові ветеранські кемпи.
Зараз більше займаюся питаннями безбар’єрності. Багато чого доводиться переробляти, бо раніше деякі рішення ухвалювалися без урахування реальних потреб людей.
— Як, на вашу думку, держава має працювати над безбар’єрністю, щоб це не виглядало як піар?
— Потрібні реальні дії, а не красиві заяви. Якщо вже говорять про доступність лікарні чи будь-якої іншої установи, то це має бути доведено до кінця, а не залишатися лише словами.
Мені, наприклад, сподобався безбар’єрний маршрут, який зробили в центрі Рівного. Він поєднує основні установи — ЦНАП, лікарню, обласну раду. Не знаю, чи його вже повністю завершили, але це вже хороший приклад. Так, поки що це лише центр міста й лише один маршрут, але це краще, ніж нічого.
Загалом усе має закладатися ще на етапі містобудування. Нові райони проєктувати простіше. А там, де інфраструктура вже існує, її потрібно поступово переробляти.
Наприклад, якщо ремонтують тротуари, нічого не заважає одразу зробити правильні пониження на пішохідних переходах. Але дуже часто бачиш нову бруківку, а заниження немає.
Або роблять паркомісце для людей з інвалідністю, але людина не може виїхати на кріслі колісному з нього на тротуар, бо всюди високі бордюри. У результаті доводиться їхати проїжджою частиною до найближчого переходу. Саме тому до таких рішень потрібно обов’язково залучати людей з інвалідністю. Найкраще — тих, хто щодня користується кріслом колісним. Багато хто думає: зробили паркомісце — і все, питання вирішене. Але ніхто не замислюється, що буде далі, коли людина вийде з автомобіля. Є багато нюансів, про які люди без такого досвіду просто не здогадаються.
— Як ви оцінюєте рівень коректної комунікації в суспільстві? Наскільки українці вже навчилися правильно спілкуватися з людьми, які мають поранення чи інвалідність?
— Суспільство ще тільки вчиться. І вчитися доведеться ще довго. Нещодавно була ситуація. Я приїхав до супермаркету, купив продукти, вийшов на вулицю, стояв, дивився щось у телефоні по роботі. Підходить жінка й простягає мені гроші. Я не одразу зрозумів, що відбувається. Запитую: «Для чого?» Вона відповідає: «Візьміть, може, вам знадобляться». Я був, м’яко кажучи, шокований. Звичайно, грошей не взяв, але було дуже неприємно. Вона ще наполегливо намагалася покласти їх мені на коліна.
— Я чомусь була впевнена, що ви розкажете саме таку історію. Практично кожен ветеран, який користується кріслом колісним, згадує, що йому намагалися дати гроші.
— Це ще спадок радянських часів. Згадайте хоча б один старий фільм, де людина на кріслі колісному була б показана успішною чи самостійною. Зазвичай це був образ безпорадної, знедоленої людини. Через відсутність доступної інфраструктури багато людей з інвалідністю були просто ізольовані вдома. Якщо ж суспільство й бачило їх на вулиці, то найчастіше саме тоді, коли вони просили милостиню. Цей образ дуже міцно закріпився у свідомості старшого покоління. Багато людей дивуються, що я працюю, їжджу за кермом, постійно кудись поспішаю.
У молодшого покоління вже є інше усвідомлення. Але такі зміни не відбуваються за один день. Навіть не за десять років. На це потрібен час. Це довгий процес, але іншого шляху немає.
Посилання на сторінку Михайла:
https://www.instagram.com/otaman_90/
Посилання на кав’ярню:
https://www.instagram.com/vm.coffee.rivne/