“Боротьба за чоловіка — це і боротьба за себе”, — Анастасія Обертас, дружина звільненого з полону ветерана

810 днів – це два роки, два місяці, 18 днів – стільки Анастасія не бачилася з чоловіком Костянтином Миргородським. На початку повномасштабної війни їхня громада на Київщині опинилася в окупації. За деякий час Костянтин потрапив у полон до росіян. Настя залишилася вдома і боролася за чоловіка.

• Коли твій чоловік потрапив у полон, це був початок повномасштабної війни, ми всі були налякані, ніхто не знав, що робити, як діяти. Чи в тебе було розуміння як поводитися, як чекати і які кроки можна робити дружині, яка шукає свого чоловіка в полоні?

• Це був суцільний хаос. Ми тоді були в окупації і не було зв’язку, не було інтернету, не було інших радощів цивілізації. Це було не так важливо, як відсутність нормального зв’язку, коли треба кудись повідомити, що чоловік у полоні.  Найперше, що я зробила – подзвонила нашим друзям, волонтерам які в Києві контактували з військовими, які займались, власне, обороною – відбиттям Київщини у ворога. Я попросила попередити всіх, що номер телефону чоловіка скомпрометований, бо він спілкувався з людьми, які були в Києві, на Київщині, передавав певні дані. Я точно знала, що він потрапив у полон і за яких обставин, бо було два свідки цієї події. Я знала, що він потрапив в полон із гаджетами, із телефоном і з планшетом, тобто з його гаджетів будь-хто міг написати інформацію нашим військовим і могла би бути біда.  

Після  шоку, після того, як мене вже трохи перетрусило, я сама себе якось взяла в руки, заспокоїлась, пішла шукати зв’язок. Вже була ніч, комендантська година, і треба було іти де-інде, виходити ближче до траси. Було страшнувато, тому що в нас окрім ЗСУ, була ще самооборона, яка могли сприйняти за ДРГ.

Так моїм першим і найкращим рішенням було знайти довірену людину в Києві, на великій землі, на неокупованій частині України, яка координуватиме пошуки чоловіка, яка буде зі мною завжди в контакті. Цією людиною став мій близький друг, я точно знала, що він в контакті із спецпризначенцями з якими мій чоловік контактував і він зможе передати їм інформацію, щоб вони принаймні не приймали ніякі дані з його телефону, з його акаунтів в соцмережах. Я дала йому всі паролі від моїх соцмереж, від соцмереж чоловіка, від пошти, від всіх месенджерів.  Друг заблокував все і ще й видалив останні пости, які ми писали, наприклад, як ми стояли перед військкоматом у Бородянці, як зброю отримували. Я не знала, що чоловік їм казатиме і про всяк випадок почистили все що прив’язує його до сил оборони.

• Чи визначила ти для себе, що в такій ситуації обов’язково потрібно зробити, а що не варто робити в жодному разі?
• Зараз дуже багато комунікації і від держави, і від правозахисників, і від громадського сектору. Багато покроківок.  Варто одразу повідомити в координаційний штаб з питань полонених, в поліцію, що людина зникла. Якщо є можливість, подати заяву, відкрити кримінальне провадження, простежити, щоб воно було відкрите по тій статті, що треба (що це не побутова справа). Звернутись до СБУ, до Міжнародного комітету Червоного Хреста, до робочої групи ООН з питань насильницьких зникнень, до громадських організацій.  Це вже такі речі, які, чесно кажучи, не сильно наблизять повернення рідної людини, але вони трохи триматимуть його прізвище на слуху.  

Якщо той, хто потрапив у полон, військовослужбовець, – обов’язково потрібно добитись сповіщення про полон. Ми таке отримали через пів року, а знали з першого дня. 

• Які ключові поради рідним щодо того, чого не варто робити?
• Я з 2014 року спілкувалася з рідними полонених, тож, знала, які можуть бути наслідки, якщо публікувати особисту інформацію. Знала, що не варто зазначати, що це військовий чи що це волонтер.  Костя ще й медійний, і вдвічі образливо було, що я трохи до того руки доклала, тобто я знала, що його погуглять і підуть в соцмережі шукати, хто про нього пише. Росіяни могли би прив’язати його майже до кожного роду військ, мало не до кожної бригади. Я розуміла, що такого робити не треба.  Але на той момент дуже багато цивільних брали в полон і насправді з нашого району Костя – єдиний військовополонений за час окупації Київщини.  Найбільше тоді я спілкувалася з родинами саме цивільних полонених і от їм якраз радила виходити в публічність, тому що у них немає інших шансів захистити своїх рідних.  Росія тоді не визнавала, що вони в полоні. Це зараз вони цивільних прирівняли до військовополонених.

Небезпечно публікувати номер підрозділу, позивний, тому що Росія може прив’язати просто до сотні подібних позивних якісь злочини. Їм і так багато приводів не треба, щоб судити людину. Я спостерігала як мої акаунти з якогось Воронежа чи з Омська ламають і акаунти Кості періодично хтось з території Росії намагались ламати. Я розуміла, що інформацію по ньому шукатимуть. 

У Росії є декілька сайтів, де вони збирають своєрідну базу полонених, виставляють фото, ти можеш просто під профілем цього полоненого заповнити дані. Там написано: «Хочешь узнать больше об этом пленном – напиши нам» і ти мусиш здати всі свої контакти, мусиш написати свій ідентифікаційний код, і за цим кодом можна пробити, хто шукає інформацію про людину, можна дізнатись, хто його дружина, хто його рідні, про якісь робочі моменти. Це все можна використати під час допитів.  Тобто, завжди можна дізнавшись, хто дружина, подивитись просто її фото, подивитись як виглядає ваша спальня і сказати, що «твоя дружина лишилась в окупації, ми її зґвалтували, у вас там картина з клевером над ліжком висіла», а людина, не маючи більше інформації, сприйме це за чисту монету або принаймні буде про це турбуватись весь час, поки буде в полоні. Це може дуже нашкодити моральному стану полоненого, якщо це проти нього в якомусь допиті використають.

• У 2022 році ти досить обережно писала пости і це здебільшого було щось побутове, а тобі в коментарях писали: «Обіймаю, тримайся, все буде добре», люди так висловлювали свою підтримку. А що тебе насправді підтримувало, або що навпаки дратувало?
• Я писала тільки про якісь побутові речі, щоб сторінка не виглядала порожньою, бо знала, що росіяни періодично навідуються, щоб не викликало якихось підозр. Дуже багато спільних знайомих, які знали, що Костя у полоні, питали як справи, що відбувається і чия взагалі не забула про нього, бо таке враження, що я ж публічно про це мовчу. Насправді я нормально сприймала всі коментарі, всі слова підтримки, хоча оце «тримайся», дійсно стало просто якимось білим шумом, ти його не сприймаєш як щось щиросердне. Але я собі це пояснюю так: От ти можеш знайти слова для людини яка втратила близьку людину чи у якої близька людина в полоні, чи безвісти? Ні. Ніхто не знає правильних слів підтримки. Насправді, якщо люди не коментують якоїсь відвертої дичинини, все приймається. 

Коли малознайомі люди починають розпитувати просто із цікавості, а ми живемо в селищі і тут національний спорт – це пліткарство, оце дуже сильно виносило. «А що там, а де, а є новини, а як він, а чесно його росіяни забрали, а як ти знаєш, що його не вбили, а що ви робите?» І ти кажеш: «По-перше, ви хто?» Люди не представляються, не вітаються, у них є до тебе питання і їм просто цікаво. І вони вивалюють на тебе оце все, незважаючи на мій психологічний стан. Чому я зобов’язана таку чутливу інформацію розказувати якійсь першій зустрічній людині? Це дуже мене підкосило. У мене якийсь такий ефект стався, психологічний, що я перестала людей в обличчя впізнавати.  

Або ставили запитання меркантильні, типу: «А ви вже багато грошей отримали?» – у мами чоловіка питали.  Дуже шкодую, що я тоді не була поруч. Насправді, я дуже зла була весь цей час на людей, на їх нетактовність, неемпатичність, на те, які вони чутки розпускають. До мене доходили чутки про те що «насправді мій чоловік вже давно повернувся, просто ми його десь переховуємо», «що він перейшов на бік ворога».

Ти думаєш: чому? Хто може таке вигадати? В чому логіка? А логіка така була (на той час він рік був в полоні): не може ж людина так довго бути в полоні.  У нас в приватному секторі люди підходили, перехилялися через паркан, ніхто не давав собі клопоту звернутись до мене на ім’я,  часто це просто «гей, йди сюди». 

Але я вдячна чоловіковим друзям, які приїжджали просто робили якісь суботники, допомагали з рубанням дров, копанням ям для посадки дерев, або возили собаку до ветеринара. Я їм дуже вдячна, хоча тоді, чесно кажучи, у мене  не було сил ні на що, окрім як сказати їм «дякую».

• Як ти сама собі давала раду зі своїми станами і різними думками?
• Напевно найбільш чесна відповідь буде «ніяк», тому що я не впевнена що я себе добре підтримувала в той час. Але я робила для себе якусь необхідну рутину, яку насправді робила не для себе, а для чоловіка. Я робила ремонт, бо ми переїхали у стару хату, яку чоловік мав мрію реконструювати, але почалась повномасштабна війна. Власне, я залишилась в хаті в якій навіть водопроводу не було.  Це на якийсь час мене дуже добре відволікло, не те, що від думок, але від певного застрягання в своєму горі, в темних думках.

Якось сантехнік казав: «Зніміть, як виглядають труби, бо потім покладемо плитку і ви не будете знати, де йде труба. Зніміть, потім покажете чоловіку, він буде вдячний, що знатиме, де, що під плиткою лежить». Так я почала знімати відео. Спочатку про ремонт, а потім зловила себе на думці, що я в цей час розмовляю з чоловіком.

Але на перший Новий рік без чоловіка я думала, що я не переживу. Я просто не мала сил, і зрозуміла, що це вже край, а мені треба дочекатись чоловіка.  

Лікар сказав: «Ви знаєте, судячи з усіх симптомів, я, за протоколом, вже не маю вас додому відпускати, бо це наче моя відповідальність. Ви собі щось зробите… » Мені довелось пообіцяти, що я собі нічого не зроблю, бо у мене єдина мегазадача — дочекатись чоловіка. Буде якось неспортивно – чоловік полон пройшов, а я тут просто чекала і не дочекалась.  Відтоді почалось усвідомлення, що треба і про себе трохи подбати. Насправді я дуже вдячна собі, що я тоді звернулась до лікаря, бо з часом у мене знайшлись сили на групу взаємопідтримки для родин військовополонених, ще десь за пів року після того я знайшла в собі сили звернутись по індивідуальну консультацію. 

Коли Костя повернувся – це був дуже емоційний момент, хороший емоційний момент, але він теж вимагав дуже багато зусиль і я бачу по інших жінках, що спочатку цей адреналін, але ніхто не говорить, що буде потім. Потім ти просто емоційно виснажений і тобі треба далі підтримати чоловіка, а ти вже не можеш підтримати навіть себе.  Життя не закінчується на поверненні чоловіка, все саме цікаве тільки починається.

Є окрема історія турботи про чоловіка, коли тобі треба перестати бути його голосом, його там руками, приймати за нього рішення. Треба дуже швидко це відпустити, бо людина має сама щось робити, приймати рішення, – він був позбавлений цього довгий час. Треба переформатувати свою голову, що ти вже не мусиш за нього робити якісь документи, якісь побутові речі. Треба опанувати нову роль – ти знову стаєш дружиною, а не кимось, хто один за двох.

Я зрозуміла, що ставити життя на паузу було неправильно. Якби я могла, я би швидше привела себе до тями психологічно, швидше знаходила якісь робочі чи соціальні проєкти, тому що, сказати чоловікові, який два роки з життя пропустив, що ти теж ці два роки з життя пропустила – йому це не буде приємно чути. Ніхто не зрадіє, що ти тут два роки просто вмирала і думала що ці роки викинуті з твого життя. Йому хочеться почути, що ти чогось досягла, що ти щось робила, і бодай щось буде, що йому розказати.

• Цей процес для кожного індивідуальний, але скільки часу знадобилося, щоб знову звикнути один до одного?
• Мені здається, що нам пощастило, тому що ми досить давно разом ми досить добре одне одного знаємо. У нас були такі стосунки, без драм, без там надриву, дуже довірливі. Я дуже боялась, що він повернеться злішим і більш розчарованим, бо в нашій парі я відповідаю за якесь критиканство, за скепсис до людей, а він зазвичай дуже добрий, дуже довірливий до людей і завжди на боці добра. На щастя, це збереглося.  Від самого початку було зрозуміло, що він майже не змінився. Тобто, дуже змінився ззовні, але майже не змінився внутрішньо і це та сама людина яку я знала. Деякі речі ми дійсно продовжили, наче це вчора було. І мені, і йому найбільше хотілось разом поснідати, в нас сніданки — це такий приємний початок дня, коли не треба бігти на роботу і нікуди поспішати. Це просто якийсь такий час для нас двох з приємною музикою, з красивим посудом.  

Перші місяці, наприклад, він казав: «Я вже все подивився, що там по війні, що по волонтерству, значить, я вже при ділі, все, воюємо далі». Минув якийсь час і він, і я відкочуємося емоційно. Проблеми зі здоровʼям в обох впливають на моральний стан.

 Костя каже: «Головне, щоб ми це не робили одночасно [емоційні відкати] бо тоді біда. Хтось один має підтримувати іншого».  Були моменти, коли спрацьовувало загострене почуття справедливості, коли, до прикладу, Костя виходив з електрички, а до нього підбіг молодий хлопець і такий: «Пс, парєнь, там ТЦК ховайся».  Такі моменти стають тригером, який запускає реакцію оцієї всієї несправедливості, що його друзі загинули, що дуже багато наших спільних друзів безвісти, в полоні, загинули, а тут… Ну, як в селищі де, три роки тому була окупація, хлопчина каже: «Ховайся від ТЦК»? 

В такі емоційні моменти і я нічим не можу допомогти. При цьому і мені від цього теж стає погано, я приходжу до свого психолога кажу: «Я нічим не можу зарадити», а він каже: «Ну, ти нічим і не можеш ці ситуації зарадити». І тоді я розумію, що  треба звикати до того, що я можу зарадити тільки собі і просто бути поруч й підтримувати чоловіка.